Повернені з російського полону військовослужбовці України взяли участь у Х Варшавському Безпековому Форумі.

Х Варшавський Безпековий Форум відбувся у Польщі 3-4 жовтня. На форумі цього року активно обговорювали майбутнє України, а також збройну підтримку з боку її країн-партнерів.  Українська делегація на форумі була найчисельніша з поміж усіх представників 90 країн світу.

У форумі також взяли участь Вояцький Визвіл разом з українськими військовослужбовцями, які пройшли російський полон. Українські захисники розказали про свій страшний досвід перебування в російському полоні, про жахливі знущання, тортури і порушення міжнародного гуманітарного права. А також про те, що досі щонайменше  10 тисяч українських військовополонених знаходяться на межі життя і смерті у російських колоніях. Їхніми слухачами були дипломати, міжнародні журналісти, представники НАТО, уряду США, військові іноземних країн.

Ось про що розказували:

Яна, колишня військовополонена, військова, чоловік військовослужбовець досі перебуває у полоні.

Перебувала в полоні з 18 травня 2022 по 21 вересня 2022.

"25 лютого я допомагала евакуювати родини військових у Полтавську область автобусом. Після цього я повернулася в Маріуполь і вирушила на позиції до свого чоловіка та його побратимів. Там ми перебували до середини квітня, змінюючи позиції. У квітні ми разом проривалися з Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча на Азовсталь.

Звідти, за наказом, 18 травня ми вийшли в полон.

Це був вечір. Я знову побачила зруйноване місто. Я досі не можу забути, що росіяни зробили з Маріуполем. Міста не було, це було згарище, його знищили.

Спершу нас обшукували, записували на відео, фотографували, розпитували, хто ми. А потім пакували в автобуси. У той час до нас пробували прорватися представники Міжнародного червоного хреста, але їх не допускали. Одному з них вдалося прорватися до нас в автобус і я навіть змогла заповнити анкету зі своїми даними. Більше ми їх не бачили.

Нас відправили в Колонію в Оленівці (тимчасово окупована територія України, Донецька область).

Дві доби ми простояли перед Оленівкою в автобусах. Туди звозили полонених і були затори з автобусів в черзі на “прийом”.

Вдруге  нас роздягали, переглядали і забирали речі уже під час “прийому” в колонію. Загалом у Оленівці в той час утримували близько 3000 українських полонених."

Камери та побут

"Нас розмістили в  дисциплінарному  ізоляторі на першому поверсі. Більшість наших хлопців розташували в бараках, деяких в дисциплінарному ізоляторі на другому поверсі. У нашій камері, розрахованій на 6 людей, площею 12 квадратних метрів, було від 27 до 29 людей. Коли ми пробували скаржитися, нам говорили, що тут вміщалося і по 45 - 50 людей. Взагалі ми сиділи майже постійно. Не вистачало сил, не було чим дихати. Дуже не вистачало кисню. А ще в камерах постійно горіло світло, вдень і вночі.

На відміну від хлопців, нас годували — їжа була гидкою і низькокалорійною. Як правило, це був борщ з консервованих овочів, без м’яса, а також пшенична каша з рибою. Скільки б ти не їв, ти залишався голодний. Вечорами ми говорили про їжу, про різні рецепти, дуже хотілося солодкого.

Бувало, що не було води день, але потім її підвозили.

Спершу нас взагалі не випускали. А потім — почали виводили погуляти у такі подвір’я-клітки на 15 хвилин, але стояти 15 хвилин сил не було, тому ми сідали на землю. Хлопцям виходити не дозволяли, лиш кількох людей літнього віку виводили на свіже повітря.

Коли ми були у дворику-клітці, то деколи могли пару слів переговорити з хлопцями, яких вели на допит, дізнатися новини.

Медичну допомогу нам надавали наші медики, лікарі та медсестри.  Їм видавали наші ж конфісковані ліки з Азовсталі, нових ліків не привозили, їх було дуже мало. Їм дозволяли проходитися повз камери й давати нам таблетки."

Тортури й знущання

"Фізично нас не чіпали, вони знущалися морально, обзивали нас нацистами та різними словами. Уся охорона у жіночій частині була ДНР-ЛНР, у той час хлопців охороняли російські “специ”.

Ми сиділи в приміщення ДІЗО, на нашому поверсі були кімнати для допитів. Туди приводили на допити наших хлопців. Там були тортури, знущання, їх били і ми це чули, чули їх крики. 

Одного разу хлопця так били й він так кричав, що ми в камерах на поверсі почали гримати у двері, щоб вони зупинилися. Після цього вони почали заклеювати під час побиття полоненим рот скотчем. Цей звук скотчу, що рветься досі мене переслідує.

Деколи нас забирали на допити, дівчатам пропонували лишитися в Маріуполі, отримати громадянство. Були такі пропозиції.

Коли до нас в камеру привезли дівчину, яка приїхала з іншої колонії, тоді ми зрозуміли, що буває значно гірше за Оленівку. Вона була дуже перелякана, здригалася кожного разу, якщо хтось підходив до дверей. З того моменту у мене появився страх, що мене можуть перевезти кудись інде."

Сергій, колишній військовополонений, військовослужбовець

Перебував в полоні з 18 травня 2022 року по 16 лютого 2023 року 

«Після повернення з полону додому дуже сильно вражає, як  добре і сито виглядають російські військовополонені тут, в Україні,  як ставиться до них наша держава. Їх годують, надають медичну допомогу, дають можливість спілкуватися з рідними. У той час, як ми, українські військові та цивільні, під час перебування в полоні цього всього не мали і не мають. Нас  морили голодом, не давали спати, спілкуватися між собою, не лікували належно, з нас знущалися фізично і морально. Ми не знали, де ми, як надовго і, що буде з нами далі. Про жодні зустрічі з рідними, або правозахисниками, або навіть волонтерами не було мови.»

Колонія в Оленівці (тимчасово окупована територія України, Донецька область)

«Перші два тижні під час перебування в колонії в Оленівці нас дуже погано годували. Взагалі не давали їсти по 2-3 дні. Нам привозили технічну воду з пуголовками та хробаками, при цьому називали її “придатною для пиття”. Ми мусіли її пити. 

Вночі ми не могли спати від криків інших військових з яких знущалися.

Під час допитів, на нас пробували “навісити” злочини щодо цивільних, вчинені російськими військовими в Маріуполі. Тортурами змушували зізнаватися. Постійно ламали психологічно.

В Оленівці полонені повністю обслуговували життя колонії, виконуючи усі роботи від прибирання, до приготування їжі. За це “платили” додатковою їжею.»

Маріуполь

«У серпні мене разом з іншими військовими відправили в Маріуполь, розкопувати масові могили. Там мене відшукали мої батьки й приїхали побачити мене. За це мене покарали й відправили в дисциплінарний ізолятор, де мене протримали до жовтня. Потім перенаправили в Росію.»

Камишин (Волгоградська область, територія Російської Федерації)

«Під час прийому (прибуття в колонію) нас дуже сильно били, знущалися протягом перших двох діб. Усі хлопці були сині від побоїв. Вражала жорстокість з якою до нас ставилися росіяни. Ми чули постійні образи, нас принижували, обзивали фашистами. Нас змушували вчити пісні, гімн, співати російських радянських пісень, або пісень другої світової війни, вчити історію Росії. Потім уже під час перебування — змушували це повторювати.

Нас розмістили в камерах. У моїй було 4 людей, 3 воєнних і 1 цивільний. Загалом в камерах було від 4 до 16 людей. Їжу давали на всіх, на камеру, годували краще ніж в Оленівці.  Ми мали постійно мовчати, не могли спілкуватися навіть з сусідами по камері, навіть губами не ворушили. За нами стежили цілодобово.

Щопонеділка у нас був день купання. На все виділялося 4 хвилини - 2, щоб роздягтися, одягтися, 2 на душ. При цьому нам не давали спокійно помитися, застосовували електрошок, постійно кричали, щоб ми спішили. Тобто ти залишався мокрим у вологому одязі.

Постіль і одяг забирали на прання, але деколи не повертали весь одяг, або білизну. Не вистачало ковдр та покривал. Було холодно, хлопці мерзли та хворіли.

За медичною допомогою ми намагалися не звертатися. Ті, кому критично була потрібна допомога, або хто мав хронічні захворювання і потребував щоденного лікування, під час медичних процедур зазнавали знущань від охоронців та медиків. Тому краще було не зізнаватися, що ти хворієш.

Окрім побиття, нам забороняли говорити, змушували сидіти нерухомо мовчки по 16 годин. Або присідати по 800-1000 разів, у декого з хлопців не витримувало серце.»

«На міжнародних майданчиках, де ми піднімаємо проблему українських полонених, порушення їхніх прав, кричущу зневагу Росією міжнародного гуманітарного права, ми хочемо донести світовій спільноті, що на кону стоїть довіра людей до демократії, європейських цінностей, європейських інституцій, з тим, щоб представники міжнародних та європейських інституцій, урядів, змогли дивитися в очі своїм громадянам і змогли чітко відповісти на питання: чи достатньо вони зробили, щоб полегшити долю потерпілих, закатованих, вбитих в неволі і чи достатньо приділили уваги, щоб не допустити нових злочинів проти людяності», - зазначає голова громадської організації Вояцький Визвіл Наталія Єпіфанова.