Неймовірний Нельсон
Неймовірний Нельсон
Коли загинула Брянська четвірка — диверсанти Непийпиво, Тарас, Аполон і Святоша — ми всі були в пригніченому стані. Та одна людина підтримала мене. Це був Нельсон. Ми пили каву, і він повідомив, що справа того варта, і що він хоче закінчити почате хлопцями.
— Нельсоне, як я можу вас послати? Ви, полковник, зі стількома заслугами й авторитетом… Я вже не кажу, що ви дідусь моєї доньки… Що я скажу вашій доньці?
Полковник був в армії з 20 років. Все життя служив. Хоча відразу його відмовилися взяти в ряди радянської армії через стан здоров’я. Він так був шокований, що присвятив наступний рік посиленій фізичній підготовці. І нарешті його взяли.
Служив по всьому Союзу — від Азербайджану до Німеччини. Один із перших присягнув незалежній Україні. Весь час казав, що буде війна з Росією, агітував вступати в лави ЗСУ, готуватися. Під час АТО очолив батальйон "Гарпун" у складі МВС. Потім працював в СБУ. І от цей полковник каже мені:
— Друже, мені 68 років. Я все життя готувався до війни. А зараз мене нікуди не беруть. А я добре знаю цю справу. Я ще можу бути у пригоді. Дай мені вісім бійців, і їх заведу, і все вдасться.
Це були не пусті слова. Незважаючи на поважний вік, Нельсон пробігав 20 км, перепливав Дніпро, займався парашутним спортом і вчив цьому інших, все знав про виживання в дикій природі й вистріляв сотні тисяч набоїв на тренуваннях.
Оскільки його не могли оформити, він зголосився бути закинутим у тил ворога і виконувати там агентурні задачі. Для цього він пройшов окрему посилену підготовку. Але не склалося, і його не викликали. А війна тривала.
— Я теж так думаю, пане Нельсоне, що у вас усе вдасться. Але вийти буде важкувато.
— Це так. Але мета того варта.
Ми часто обговорювали з паном Костянтином ще в 2014-му про військовий обов’язок.
— У нас багато розмов при плануваннях про те, — казав я, — що в пріоритеті життя людей…
— О ні! Вони просто не читали військовий статут. У першу чергу — виконання бойового завдання. Це основа армії.
З цим багато хто міг посперечатися. Та пан Костянтин спирався на статут, який, ясна річ, ніхто з нас не читав.
Одного разу ми готували диверсанта, якого мали закинути в тил на малому літаку. Там, у парі з ще одним відчайдухом, він мав вистрелити в певний літак, що мав з’явитися в зазначений час.
Операція, чесно скажу, така собі. Але при зустрічі Нельсон каже:
— О! Це хороше завдання. Я ж керував військовими летовищами під час совка. Я все знаю, як там що працює. Запропонуй мою кандидатуру!
— Нельсоне, ну куди ви полетите? Ми щось для вас придумаємо…
Якось у нас на базі опинилося 200 добровольців-мексиканців. Бардак був страшний. Зорганізувати їх було дуже складно. Проблема мови, менталітету… Відповідальні офіцери не справлялися. І тут я знов згадав про Нельсона.
— Давайте спробуєте їх упорядкувати? — запропонував я.
Нельсон з таким умінням підійшов до справи, що за дуже короткий час зникло пияцтво, з’явився порядок. І робив він це настільки легко й вправно, що потрібно було просто не заважати. Він призначав керівників серед мексиканців, проводив урочисті заходи, вимуштрував до ідеалу стройову.
У морі були задачі, які потрібно було виконувати. І от пан Костянтин сідав на величезний десантний човен і сам керував виходами. Адже суміжні сили не завжди були готові йти до кінця. То розповідали, що мотор барахлить, то ще якісь нісенітниці. Але коли вони розуміли, що з ними полковник на борту, який нагадував їм про статут і присягу, ніхто не міг дати задню.
Коли Нельсон виходив у море, і коли повертався замерзлий, обвітряний, голодний, він був настільки щасливим, що це неможливо передати. Він почував себе, певно, володарем морів.
— Нельсоне, там мінні поля. Харе там шастати. Вертайся, — передавали ми по рації йому, коли відбувалася пошукова операція втраченого борту. Та він повертався лише тоді, коли закінчувалося пальне.
Проєкт із мексиканцями тривав досить довго. Були операції і на суші, і на морі. Але підрозділ з часом розформували.
Ми сиділи з Нельсоном у кав’ярні, і я не знав, що йому сказати. Він був страшенно пригнічений. А в мене не було відповіді, що далі.
— Хочете, можете бути в евакуаційній групі, — врешті запропонував я. Мені було дуже незручно за цю пропозицію.
— Що це мається на увазі?
— У нас проблема витягувати поранених і тіла. Ми закупили мотоцикли й квадроцикли. Беремо туди рекрутів. Вони сирі. Якби хтось за це все відповідав. Не по документах, а… ну, толковий був.
Відмовляти людям я не вмів, тому запропонував цю не за статусом роботу, чисто щоб Нельсон сам сказав "ні". Але мої очікування не виправдалися.
— Так це все міняє! — каже полковник трьох служб (ЗСУ, МВС і СБУ). — Я люблю мотоцикли. Не даремно ж я президент асоціації мотоциклістів України!
— Але ж я по факту буду рядовим? — питає він.
— По факту так. Але це нічого… — намагаюся щось пояснити я.
— Ні, ні! Це важливо. Тоді потрібно всім пояснити, що я рядовий, а не полковник. Бо багато кого ж я знаю.
— Та без питань. Пояснимо.
І от полковник Нельсон входить у групу евакуації. Костянтин показує взірець субординації і порядку. Він рядовий — отже, всі мають бачити взірець рядового. Жодного разу він мене не набрав напряму, всі питання вирішує лише з безпосереднім командиром. На одній із задач пан Костянтин із групою літав на квадроциклах цілий день.
— З нами полковник! Значить, усе буде добре! Полковника аби куди не пошлють, — кажуть бійці один до одного.
Ясно, що їм страшно. Лише пізно вночі ми приймаємо рішення, що, незважаючи на те, що група евакуації сьогодні працювала з 5 ранку до 12 ночі на морозі, витягаючи тіла й поранених, завтра о 4 ранку потрібно знову бути готовими до роботи. Багато лишилося загиблих.
І от тоді мені передають, що у Костянтина висока температура. Він про це нікому не сказав і виконував завдання цілий день. До всього його ще й вибухом снаряда викинуло з квадроцикла, і він на короткий час втратив свідомість. І отже, у зв’язку з цим, чи можна йому вийти на виконання бойового завдання на дві години пізніше?
У Вовчанську була скрутна ситуація. Через суттєво переважаючі сили противника ми втрачали щойно зайняті рубежі. Багато талановитих бойових командирів загинули, деякі потрапили в полон.
Бої вже точилися в місті, і потрібно було будь-що втримати лінію, адже відступ одного підрозділу робив відкритим фланг 57-ї бригади, яка теж тримала оборону.
Вночі до вулиці, яку утримував Нельсон, під’їхали два ворожі танки. Через темряву, дерева і підтримку піхоти танки змогли розбирати наші позиції з відстані 50-100 метрів. На щастя, ніч пройшла без жертв, але цілих будинків для оборони залишалося все менше.
На жаль, на світанку ворог все ж зміг пройти зліва вулицю і опинився в школі в тилу нашого підрозділу. Потрібно було або відправляти резерв, якого не було, або відступати. У той же час знову почали працювати ворожі танки, розбираючи будинок за будинком. У такій ситуації потрібно або ховатися в підвалі, або тікати. Але тікати — в тилу вороги. Сховатися в підвалі — дочекатися полону.
Вони отримали команду відступати. Тобто тікати через школу, в якій засіли москалі.
Останнє, що ми знаємо, це те, що в будинок, де був Нельсон, влучив танк. Останні розпорядження він давав саме там. Будинок завалило. Більшості вдалося відійти, отримавши поранення різного ступеня від росіян, які були у школі.
Пункт управління знаходився тоді у нас у розбитому відділку поліції в підвалі. Я пройшов у темні лабіринти підвалу і побув там якийсь час. Десь здалеку чулися голоси, рація, команди... Я згадував обличчя щасливого пана Костянтина і не міг повірити, що це сталося. Поридавши, я закурив. Потім ще. Потім вийшов на ПУ, розправив плечі й, силкуючись посміхатися, запитав:
— Ну що там? Лізуть підари?
— Та он, лізе сучара.
— Так давайте FPV його влупим.
— Думаєте, встигнемо?
— Та пофіг!
Звісно, буде недоречно, якщо комбат ридатиме на ПУ. Головне для ефективного виконання бойових завдань підрозділу — це не лише підготовка чи озброєння, а бойовий дух. І він переважно йде зверху. Ти маєш показувати всім своїм виглядом, що все ок, ми перемагаємо. Або все ок... пора відступати. Або... беру свого заступника і їду до бійців, обговорити й підтримати. І навіть тоді вони мають дивитися тобі у вічі й розуміти, що не все так погано (а буває дійсно погано).
— Ну, буває! — кажу я їм.
Потрібно було повідомити доньку пана Костянтина. Ми були розлучені, але після шлюбу залишилася донька.
— Ало? Тут така справа… Твій батько не повернувся. Швидше за все, загинув. Хоча надія завжди є, — триває якийсь час мовчанка.
— Я думаю, коли він загинув, — каже його донька нарешті, — він був у цей момент щасливим.
— Не сумнівайся, — відповідаю я.
— Тут донька хоче з тобою поговорити, — і вона передає слухавку малечі.
Я весело розповідаю донечці всілякі несенітниці — вона сміється.
Полковник ЗСУ, МВС, СБУ пан Костянтин був надзвичайною людиною. Ганяючи по Києву на величезному спортивному байку, він увесь час створював купу проєктів і очолював безліч організацій.
При цьому всьому він був настільки чесним і відданим тим справам, яким себе присвячував, що за свої 68 років не накопичив навіть на власну квартиру. Жив він у сестри, а влітку почав підживати в хаті-мазанці в Бориспільському районі — спадщині від батька. Ця мазанка стояла на чесному слові. І коли ми сиділи там під вишнею і пили чай, я якось запитав:
— Пане Костянтине, але ж ви в такому звані, та в таких службах, та стільки років… Як ви не маєте квартири? Інші ж ваші колеги, певно, мають?
— Що мені інші? Мене виховували по-іншому. Але й їх я не берусь судити.
І дійсно, Костянтин був настільки принциповий у питаннях закону і чесності, що це інколи вражало. Він просто не розумів, як можна дати хабаря, скрутити лічильник на воду, проїхати без квитка в тролейбусі. І хоч я не дуже був згоден з багатьма його аскетичними поглядами, така принциповість так мене вражала, що не поважати його за ці принципи я не міг. Він не був просто диваком, його знали міністри, депутати, керівники служб… І в той же час він мав неперевершену скромність, чесність і принциповість. Хороший взірець для Пласту. Організації, якій він себе присвятив і був вірний її принципам. Чи то навпаки, його принципи і життя — взірець для пластунів.