"Юннат" Дмитро Томчук: Місія наших дронів тривала 7 хвилин, а вибухи потім ішли пів дня. Ми знищили склад, який росіяни накопичували місяць
До 24 лютого Дмитро Томчук був просто бізнесменом, який іноді волонтерив. А зараз створеною в Україні технікою він і його "юннати" вже знищили понад 100 ворожих цілей на різних напрямках бойових дій.
З УСЬОГО КУРСУ Я ПАМ'ЯТАЮ ТІЛЬКИ, ЩО В МЕНЕ МАЄ БУТИ ЯКАСЬ "НАРОДОЗНАВЧА СВІТЛИЦЯ" У ОКРЕМОМУ НАМЕТІ
-Я питаю у всіх своїх героїв, як для них минуло 24 лютого і як вони потім опинились на війні, на фронті.
-Взагалі-то я не сильно вірив, що буде така повномасштабна війна. Хоча Оксана, моя дружина, була на 200% впевнена, що війна почнеться. Ми так одне одного компенсували. Принаймні у нас був план, куди ми їдемо, куди веземо дітей. Але не на момент 24 лютого.
В ту ніч я спокійно собі спав в нашому ліжку. У нас була запланована бізнесова поїздка до Дніпра, куплені квитки на літак, і тому ми прокинулись раніше, ніж о 5 ранку. У нас на цей час був уже запланований рейс, але ми зрозуміли, що ніхто нікуди не летить, бо Бориспіль обстрілювали.
Ми живемо на проспекті Лобановського і, як і всі, ми почули ці незвичні вибухи.
-А як опинились на фронті?
-Я розумів, що війна вже завтра стукатиме в мої двері, і, як людина практична, я прочитав закон, до якої черги мобілізації потрапляю, бо я якийсь там офіцер, військова кафедра університету. Я зрозумів, що це 4-та черга, до мене не скоро дійде, що так не підходить і пішов у військкомат, став на облік, отримав зброю і повернувся додому.
-О, то ви були таки серед тих везунчиків, які змогли в перший день отримати зброю.
-Як і 40 тисяч інших, хто в той день отримав зброю. Я, треба сказати, завжди готовий до несподіванки – і в мене, і в дружини також є зброя, яка лежить в сейфі. Але тепер я її вже мав як військовослужбовець і міг приступати до занять з тероборони Києва.
-Скільки тривало ваше навчання? Місяць як у всіх?
-У мене не було ніякого навчання, тому що я офіцер запасу. Мене одразу долучили до лав Збройних Сил. Але я отримав статус трішки нестандартний, я потрапив у підрозділ, який я тепер у своїх постах умовно називаю "Юннати". Це зведений підрозділ, який перебуває у різних підрозділах ЗСУ, а також у ССО або ЦСО "А", це Служба безпеки. І ми займаємось з того часу і по цей день своєю справою – ми використовуємо ударні дрони для знищення нашого ворога.
-Я уточню, поки ви згадали про офіцера запасу, військового досвіду з 2014 року у вас не було?
-Ні-ні. Тільки військова кафедра університету наприкінці 90-х. Моя облікова спеціальність - офіцер з виховної роботи, її скасували за місяць перед складанням нами присяги на кафедрі. Тобто - суцільна міфологія, а не офіцер. З усього курсу я пам'ятаю тільки, що в мене має бути якась "народознавча світлиця" у окремому наметі, мабуть це аналог 90-х років Ленінської кімнати в ЗС СРСР,та у цій світлиці мають бути кольорові олівці. А курс військової психології взагалі складався з однієї фрази: "Якщо солдат у стресі, дайте йому лопату, нехай копає". З автоматів АК-47 перших випусків ми зробили рівно три постріли перед тим, як отримати звання лейтенантів. Я ніколи не воював. У 2014 я був наближений до всіх подій, але у трохи іншій площині, я не воював. Був волонтером на Донбасі, і тільки зараз отримав бойове розпорядження знищувати ворога всіма доступними способами.
-Знаєте, журналісти завжди заточені на те, щоб отримати якийсь цікавий сторітелінг з передової, але сили ССО в цьому плані найменш говіркі. Чи можете все ж розповісти про якусь із операцій знищення ворога?
-Ну от остання – я розповім, бо нам нарешті дозволили про це розповідати, та навіть публікувати відео, це після місяця узгоджень низкою організацій та установ. Це було знищення штабу ворога і складу боєприпасів на Херсонщині. Ці безумці розташували склад боєприпасів – боєкомплекти для "Ураганів" – біля свого штабу та комендатури. Тому в результаті нашого влучання був знищений як склад з боєкомплектом, який вони місяць накопичували для масованих обстрілів по Херсонщині, так і штаб з управлінням різних частин. Це за офіційними підрахунками десь 70, а за моїми і 200, але хай буде 70 загарбників.
Ми про це запустили цілий ролик в рамках ІПСО, щоб психологічно впливати на ворога. Хай ворог боїться і знає, що ми люди системні, ми дуже ретельно робили там розвідку.
-До речі, я читаю кілька їхніх телеграмів і там в коментарях під російським відео росіяни вже скаржаться, чому їхні під звіти про українські збиті літаки чи гаубиці не додають таке якісне відео, як "хахли пра наших".
-У нас в цьому плані ідеальна ситуація, бо дрони в нас працюють парами. Один робить розвідку, я його умовно називаю "дівчинка". А "хлопчик" скидає бомбу. То в "дівчинки" трошки більше задач і вона постійно веде зйомку. Щоб знищити кожну ціль, ми не поспішаємо. Це не конвеєр, це поштучне виробництво лиха росіянам, крафтово та вручну, та з натхненням. В нас в пріоритеті добре зробити розвідку, все вивчити ретельно. Наші цілі – це автомобілі з командними пунктами, автомобілі радіоелектронної боротьби чи розвідки, різні склади боєкомплектів чи паливно-мастильних матеріалів.
Так, нищити броньовану техніку воно набагато пафосніше та помпезніше, особливо коли башта танку підлітає на кілька метрів чітко вгору, є в цих машин таке слабке місце, броня видовищно горить, картинка, яку фільмує з повітря "дівчинка" ( бо ми ж все фіксуємо) та яку ми передаємо по ієрархії вгору, а вони вгору, а ті вгору та т. д., яскрава, все таке екшн, блокбастерне та захоплююче, але насправді воно неефективне. Бо один спалений танк навряд чи вплине на ситуацію на лінії фронту. А от спалений склад боєкомплекту, який вони місяць накопичували, щоб зробити наступ, це серйозніше. Бо вони без нього рухатись не зможуть, а отже, виходить, що ми хоч на якийсь час зірвали наступ.
Може, це не скромно, але місія наших дронів тривала 7 хвилин, а вибухи потім йшли пів дня. Тому що воно далі й далі детонувало. Після того як цей тіпа склад злетів у повітря, снаряди, що розліталися, знищили будинки управління. Тому в нас в той день було просто бінго.
Зазвичай ми стоїмо десь у посадці і після того як виконали місію (літачок скинув бомбу) швидко зникаємо, а тут ми не втрималися й запустили літак-розвідник, щоб подивитись, що там відбувається. Дивимось у монітори - а там таке! Красівоє! Неможливо відірватися. І дуже приємно, коли людина, яка з 2014 року на війні – а в мене хлопці досвідченіші за мене – кричить від радості, як дитина на футболі після забитого голу. Емоції переповнюють.
В НАС Є ДУЖЕ ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ СПІЛБЕРГ, ТАК ВІН ВІД ЖІНОК В СЕЛАХ ВЖЕ ТІКАЄ, БО ОДНОГО РАЗУ ЙОГО СПІЙМАЛИ ТА ПОСАДИЛИ ОБІДАТИ П'ЯТЬ РАЗІВ ПОСПІЛЬ
-Як воно взагалі психологічно?
-Нищити ворога, звісно, приємно, це затягує. Недарма я увесь час цитую американського генерала, який пройшов Ірак та Афганістан, Джеймса Метіса, відомого як Скажений Пес. Він сказав: "Воюйте з легким серцем". Але краще би я займався своєю справою. Я людина заможна у минулому житті, з усіма приколами мільйонера. А ми зараз спимо де прийдеться на спальниках, карематах, їмо консерви та що підгонять, хоча буває, що місцеві жіночки та бабусі ведуть нас до хати їсти. В нас є дуже засекречений Спілберг, сивий такий дядько, профі у своїй засекреченій справі, так він від них вже тікає, бо одного разу в одному селі його спіймали та посадили обідати п'ять разів поспіль за один день. Бо відмовити ж не можна, це буде неповага та нечемно, вони ж від щирого серця до нас. Тому, як у дитинстві в селі у бабусі, - просто сідаєш та їси дволітрову мисочку борщу, а то - лозиняки! Але це рідко таке. Побутові умови також не мільйонерські - коли були на Миколаївщині, то тиждень жили без води. Це, виявилося, взагалі не проблема, просто констатую зміни у моєму стилі життя. Але нічого не поробиш.
-Ми більше чуємо про Харківщину, Луганщину, Донеччину. Ми знаємо, що якщо на Київщині, Чернігівщині, Сумщині вони йшли довгими колонами на десятки кілометрів і їх можна було легко розбити, то зараз вони окопуються, повільно просуваються по кілометру, але гатять і з літаків, і з важкої артилерії. От в місцях, де ви перебували, яка тактика росіян зараз?
-Ми вже побували на багатьох напрямках, змінили 10 місць. Тактика була скрізь однакова, перший місяць вони просто просувались колонами і їх було легше знищувати. Зараз вони засіли і окопались, причому дуже серйозно – поробили бетонні траншеї, переходи, запасні виходи. І тепер достатньо важко з ними воювати, бо вони теж добре підготовлені, теж проводять детальні аеророзвідки по наших цілях, теж точно влучають. Тому не треба їх недооцінювати. Нам дуже пощастило, що якісь дикуни поставили склади і штаб поряд. Думаю, що це одиничний випадок і таке більше не повториться.
-Хочу уточнити – не знаю, чи можна таке проговорювати – ви з дрону бачите, що це командний пункт, чи є інші види розвідки щодо командних пунктів, бо їх же чимало ми знищуємо. Чи це люди підказують?
-Є різні заходи розвідки, і ми її проводимо не раз. Може впливати багато різних речей – і дані із супутника, і від місцевого населення. Можна ще простежити по скупченню автомобілів, по тому як до одного з будинків під’їжджає техніка, люди якісь ходять. В нашому випадку то був віджатий поліцейський відділок. І тоді стає зрозуміло, що там якісь важливі особи і до цього центру тоді підвищена увага.
-Я коли спілкуюсь із солдатами, які піхотинці, вони так скромно кажуть, що на цій війні вирішують все не вони, а сучасна зброя і дрони. Як ви оцінюєте ситуацію?
-Саме так. Вони точно сказали. Дивіться, я з 2015 року очолюю інвестфонд, який перед війною майже 10 років інвестував у ІТ-компанії. Я давно знав про цю компанію, UA Dynamics, з якою я зараз на фронті. Я спостерігав, розумів, що вони роблять. І мені легко було долучитись до хлопців та роздивитися їхні технології. Вони не просто обізнані у військовій справі, вони з нуля створили цей безпілотний літальний апарат, який виконав ще в 2016 році першу місію, та який на кілька порядків перевищує російський "Орлан-десять", зроблений росіянами з лайна та палок та радіодеталей початку нульових років, перемотаних скотчем. Історія була така: спецназу постійно було потрібно робити рейди у глибокий тил сепарів. Йти ногами туди не влаштовувало: вони розуміли, що дуже важко буде повернутись з того місця живим. Вони розуміли, що це квиток в один кінець, і тому зробили дрон, який замінив людину та виконав справу. Та всі лишились живі. Бо хоч в нас, за неофіційною статистикою, людей гине в 10 разів менше, але для нас забагато було б і співвідношення 1 до 100, бо це все одно чиєсь життя. Бо ми більше цінуємо людину і думаємо про її життя. Але зараз у війні виграє людина творча, креативна і технологічна.
-Я уточню: цей дрон абсолютно українська розробка чи це колаборація?
-Це абсолютно українська розробка, з нуля. Звісно, деталі нормальні, закордонні, провідних виробників. Там цікаво з деталями дуже. Тому, через вартість цих нормальних деталей, ми увесь час і шукаємо гроші на виробництво нових дронів, хоча зауважу, що усі вироблені будь-коли наші дрони літають - жодного не було втрачено. Та сьогодні вже йде масштабування виробництва, ми виробляємо дрони за гроші донаторів, передаємо підрозділам ССО або ЦСО "А", які керуються законом про розвідку, навчаємо їхніх людей на операторів.
-Скільки часу треба навчатись?
-Місяць іде на навчання. Зараз одночасно 5 груп навчаються, і 5 буде нових. Але якби ми подумали про це принаймні за рік до війни, у нас прямо зараз діяло б 20 таких груп. За два роки, у 2020 - 40 груп. По всій довжині фронту. Це - у чотири, вісім разів більше, ніж зараз, об'єктів супротивника, які злетіли у повітря. І ми б відчували себе значно комфортніше.
-Ще спитаю технічну річ, а скільки загалом у вас вдалих місій?
-Нами виконано вже більше ніж 100 місій. Я вважаю, що всі місії, які ми виконали, вдалі. Але найголовніше зараз для нас навіть не вдалі місії, а масштабування наших підрозділів. Якщо буде 20 таких підрозділів як наш, це буде переломний момент. Бо це надточна зброя, яку можна прирівняти до надпотужного снайперського пострілу.
-Саме снайперського, не артилерійського?
-Снайперського, бо артилерійський не б’є точно. Навіть ці гаубиці, 777, в них відхилення снаряду може бути до 11 метрів. А наш дрон влучає у квадратик 4 на 4 метри. Для вибуху це мізерна величина. Тому це снайперський постріл.
-Мені завжди цікаво, не тільки як взаємодіють військові між собою, а й з місцевими. Бо я завжди згадую слова Юлії Лапутіної, там де населення проти, окупант ніколи довго не протримається. Які у вас враження?
-Я абсолютно погоджуюсь з цією тезою. Я людина достатньо балакуча, багато спілкуюсь із місцевими. І коли треба домовитись за якесь житло, провізію, то я бачу ставлення людей. Особливо тих, хто був під окупацією.
От мій підрозділ зайшов у село, я приїхав на день пізніше. В них на той момент вже був будинок, їм дали картоплю, консервацію. Я пішов до місцевого фермера купити м’яса. Він каже: "А це ви там у Василя стоїте? Знаю". Тобто людина могла нас здати росіянам, якби хотіла, а натомість він приніс нам безкоштовно десять кіло свинини. Порахуйте, скільки це на гроші сьогодні,та ще й у селі де нема нічого, бо звідти щойно вибили росіян. Ми намагалися заплатити, бо людині ж теж якось треба жити там. Він не взяв гроші, сказав, що ми своєю роботою це м'ясо вже оплатили. Бо вони вже пожили в окупації і більше не хочуть.
-А що розповідають, наскільки були жорстокі росіяни, бо все ж історія одного села не схожа на іншу.
-Таке дуже важко переказувати, були і ті, що перейшли на бік ворога і допомагали, було що людей вбивали, машини спалювали. Багато і машин спалили і людей розстрілювали. Може, колись у книжці я це згадаю детальніше, але зараз от так коротко.
ЗАРАЗ ВОРОГ ОКОПАВСЯ І ЗАКОПАВСЯ ЯКНАЙГЛИБШЕ, І ВИКОВИРЮВАТИ ЙОГО ДОВЕДЕТЬСЯ ДОВГО, НАВІТЬ КОЛИ ДІЙДЕ ОТА НАДСУЧАСНА ЗБРОЯ
-Ви ще писали про випадок, коли вам довелось евакуйовувати дітей з дитбудинку. Як це сталось?
-Це краще дивитися на ютубі, там викладений документальний фільм про цю евакуацію дитячого будинку з Антонівки. Це дуже цікава історія. Один з моїх побратимів, хто з 2014 воює, він командир спецназу і товаришує з американськими "морськими котиками". А ті своєю чергою опікувались цим дитячим будинком на Миколаївщині. Там вже була тимчасова окупація. І дітей вже перевезли в село, поселили в школі. І американці попросили цих дітей перевезти ближче до кордону, щоб потім уже їх розселити у безпечних місцях. Там більше ніж 150 дітей, від 3 до 15 років.
Ми погодились. Підключилась ще кропивницька влада, місцева ОДА. Вони дали 5 автобусів, супровід з поліцейських. І оскільки ми знаємо багато підрозділів, то ми попросили, щоб нас підтримали і прикрили, поки ми будемо їхати. Це був кропивницький спецназ. І от ми швиденько доїхали до кордону і передали дітей.
-А як близько від вас були російські війська, бо я так зрозуміла, що викладачів дитбудинку розстріляли в машині.
-Це сталось напередодні, коли їх перевозили з Миколаєва. Коли ми їхали туди, там вже були вороги. Тому ми так і поспішали, бо і в це село могли вже до вечора зайти росіяни. Це була б катастрофа.
-Як діти реагували на військових і на саму ситуацію?
-Вони були підготовлені, попереджені. Я зайшов в один автобус, сказав, що будемо це сприймати як цікаву мандрівку. Щось жартував, як міг. Вони погодились, потім навіть обіймались, що дуже розчулило.
Вони швидко організувались – крім книжок і речей мали взяти ще й матраци. Ми, до речі, тепер постійно переїжджаємо зі своїми матрацами, ставимо їх у пакетах у пікап, щоб потім просто кинути їх на підлогу і так ночувати. Матрац - велика річ. Дивно,що вперше я побачив це під час евакуації дитбудинку. До того я був не в курсі цього.
-До речі, ви згадали про пікап. Я знаю, що на фронті не найкраща ситуація з машинами. Як у вас із цим?
-Той пікап, на якому я їжджу, мені купив мій партнер з Дніпра. Я йому сказав: "Валера, давай я тобі дам свій лексус, бо він у мене сильно гражданський, а ти мені свій пікап для рибалки". Він відповів, що без проблем прижене для мене машину з-за кордону. Він купив. От я на ньому і їжджу. Тобто воюємо за свої гроші.
-Трошки образливо…
-От у мене, наприклад, не було бронежилета. Але мені товариш з Генштабу віддав свій, сказав, що йому не треба, щоб просто у кабінеті валявся. Але оскільки ми постійно в русі, то він для мене надто важкий. У нас повна викладка десь 24 кілограми, то так ходити цілий день важко. Тому зараз нам везуть надлегкі плити, де 5,2 кг буде важити бронежилет. Я на них дуже чекаю. Плюс закупили всім літній одяг, який не горить і який працює як мембранна тканина – щоб не потіти. І літні берці для тропічних умов. Все це я купив для підрозділу за свої гроші. Нам пропонують весь час щось від волонтерів, я відмовляюсь і пропоную віддати тим, у кого взагалі нічого нема. Так, державні постачання якісь є, але те, що в них є, нам не підходить, в нас такий двіж, що нам потрібне все дуже зручне та ергономічне.
-Я буквально вчора говорила про волонтерство і про те, чи розбещує воно державу, чи все ж воно завжди потрібне у будь-якій державі?
-Я по тому, як дружина займається медичним волонтерством розумію, що держава цього не потягне. Це просто треба заохочувати, а навколо цього ще відбувається купа корупції та маніпуляцій.
Насправді в багатьох підрозділах, куди ми потрапляємо, мало що є. Але є і гарно укомплектовані. Є такі, що за свої гроші купляють все для всіх, а буває, що дружина з маленькою дитиною, якій самій нема на що жити, шукає чоловікові нормальні берці. Я вам скажу, що воювати в комфорті значно легше ніж без комфорту. А ми ж намагаємось бути сучасною армією, до стандартів НАТО наближатись. Ясно що "юннати" мають і тепловізори, і інше нестандартне обладнання, і більше ми від держави залучаємо засобів ведення війни. Але хотілось би, щоб базові речі були від держави все ж у кожного солдата.
-Можливо, ви не захочете це коментувати, але ви все ж пересуваєтесь по лінії фронту і багато що бачите вживу. Мені тут в Києві здається, що ми тут входимо у фазу затяжної війни?
-Так воно і буде. Я розглядаю і оптимістичні і песимістичні сценарії, але, думаю, що ця війна триватиме 2-4 роки. Тут цікава історія з цим. Я казав, що хлопці у підрозділі такі, що на війні з 14 року. Й вони сказали це ще у березні: "Чуваки, не дуріть себе. Налаштовуйтеся на 2-4 роки". Тоді ці слова сприймалися боляче, бо усі сподівалися, що ще трошки - та все скінчиться.
-Хм.
-Давайте просто логічно порахуємо. Ви ж не слухаєте Арестовича, який розповідає, що війна на два місяці, потім до кінця травня, потім ще щось. Можливо, воно комусь і треба було таке заспокійливе, дуже люблять його слухати старенькі бабусі, бо після нього не треба їм пити ані снодійне, ані заспокійливе, ані серцеве. Послухала Арестовича - хоп, й усе класно. Але багатьом таке заколисування не підходить. Час минає і все вилізає назовні. Не знаю, що думають люди, які сподівались, що це закінчиться за тиждень чи два. Казати про тиждень, коли війна триває з 2014, це безглуздо.
Зараз ворог окопався і закопався якнайглибше, і виковирювати його доведеться довго, навіть коли дійде ота надсучасна зброя. А нам же ще і Крим, і Донбас звільняти. Тому в 2-3 місяці ніхто не вкладеться. Десь 2-4 роки, за моїми оцінками. Але очевидне одне: перемога буде. Та День Перемоги буде. Справжній, сучасний. Так що я дивлюся у майбутнє оптимістично. Буде майбутнє, буде Україна та будемо ми.
Тетяна Ніколаєнко, Цензор. НЕТ
