Правозахисниця Любов Галан про "шлях пораненого": Бюрократія доводить захисників до шаленої фрустрації і важких психологічних станів

Продовжуючи цю тему, поспілкувались зі співзасновницею і головою громадської організації "Принцип", яка разом з Масі Найємом опікується правовим захистом військових.

В інтерв’ю "Цензор. НЕТ" Любов Галан розповіла, чому так ускладнено процедури проходження військово-лікарських комісій і військовим доводиться по кілька разів вистоювати довжелезні черги, чому практично неможливо оскаржити рішення таких комісій, що ускладнює процес отримання довідок про обставини поранень і як сталося, що людей, визнаних обмежено придатними і тимчасово непридатними, почали виводити поза штат бригад.

Також ми поговорили про те, наскільки нині укомплектовано й забезпечено всім необхідним підрозділи бойових медиків, бо Любов Галан також співзасновниця Frontline Care – організації, яка займається волонтерською допомогою військовим, котрі просто зараз перебувають на лінії фронту.

ОДНА ВЕЛИКА ТОЧКА БОЛЮ – ЦЕ ОСКАРЖЕННЯ РІШЕНЬ ВІЙСЬКОВО-ЛІКАРСЬКИХ КОМІСІЙ

– Коли створювався "Принцип", ви сказали, що ваше головне завдання – проаналізувати шлях, яким рухаються поранені бійці зараз, і зрозуміти, що можна виправити. З якого етапу ви почали аналізувати цей шлях і що побачили?

– Ми почали аналізувати з початку евакуації. У правовому, юридичному сенсі сам процес евакуації може не сильно впливати на долю бійця. Тому що, якщо щось із документів і є, то це форма 100, де записується, в якому стані людина потрапила, наприклад, на стабілізаційний пункт.

На етапі лікування, коли людина вже була в лікувальному закладі, нас цікавило проведення службового розслідування і видання довідки про обставини травми. Тому що цей етап, коли людина перебуває на лікуванні, дуже важливий, і саме тут починалось багато проблем. Бо поранений не завжди знав, що треба подбати про цю довідку, військові частини дуже затягували процес її видання, і це впливало на подальшу долю пацієнта.

– Чому?

– Тому що довідка форми 5 – це документ, який видається у військовій частині. У ній написано, яке саме поранення людина дістала, і там вписується пов’язаність цього поранення із захистом Батьківщини. Це дуже важливо. Оскільки обставини, за яких людина дістала поранення, впливають і на обсяг грошової виплати, і на висновок ВЛК. І, наприклад, якщо людина отримає інвалідність, на виплату одноразової грошової допомоги. І для тих, хто отримав її під час захисту Батьківщини, вона значно більша. Це набагато вищі цифри, ніж для умовно цивільної інвалідності.

Але через те, що затягувався дуже довго процес, незрозуміло, хто кому і як пересилає цю довідку й інші документи, часто військовослужбовець, який уже навіть виписувався з лікарні, міг не мати цього документа. Він-то міг пройти військово-лікарську комісію, але висновок, який би вона зробила без цієї довідки, не був би про те, що людина зазнала поранення чи травми саме в бою. І військовослужбовцю довелось би наново проходити ВЛК, щоб отримати правильний висновок.

Друга проблема – це те, як людина після лікування потрапляла на саму військово-лікарську комісію, тобто де вона отримувала направлення. Якщо людина перебувала на лікуванні у військовому шпиталі і при ньому була ВЛК, то можна було все пройти на місці. Полікувався, отримав направлення від начальника військового шпиталю і пішов на ВЛК. Але якщо людина, наприклад, була у цивільному закладі охорони здоров’я, то шлях виглядав уже інакше. Іноді людина після лікування мала повернутись у свою військову частину, бо тільки там можна було отримати направлення. А були випадки, що його не давали і на рапорти не реагували. І лише після дозволу командира направлення все ж давали, і людина їхала в інше місто, проходила військово-лікарську комісію. І якщо така комісія винесла рішення, що людина має ще піти у відпустку за станом здоров’я для реабілітації, то часом військовослужбовець мав поїхати до свої військової частини, там отримати "добро" на те, що може йти у відпустку, і тільки після цього їхати в місце проходження реабілітації.

Якщо людина ще мала якесь специфічне поранення, яке не лікується в Україні, поставали нові питання, пов’язані з лікуванням за кордоном. По-перше, люди, які їхали на це лікування, втрачали зв'язок із Батьківщиною, бо не було якоїсь відповідальної особи, з якою б їхні родини могли контактувати. І коли ці військові потрапляли за кордон, і в них там виникали проблеми, вони не знали, з ким треба контактувати: з волонтерами, з представниками влади – хто за це відповідальний.

Друге – це те, що не завжди у тих лікарнях, куди людину направляли, їй насправді могли допомогти. Людина прибувала, її туди перевозили, і з’ясовувалось, що там таку проблему не лікують. І було не зрозуміло, що робити далі: повертатись в Україну чи ще щось шукати на місці.

Щодо самої ВЛК. Тут найбільшою точкою болю був саме процес проходження комісії. Це довгі черги, це те, що люди не знали достеменно, з яким пакетом документів треба приходити. Вони могли вистояти чергу, зайти в кабінет, а їм казали, що, мовляв, ви прийшли з неправильним чи неповним пакетом документів. Ми до кінця не знаємо, рандомно чи ні витребовувались такі речі. Тобто це банальний брак якогось сервісу, розуміння, що призводило до того, що людині доводилось знову і знову вистоювати в чергах, приходячи в комісію для того, щоб отримати потрібний висновок.

У нас була цікава історія, пов’язана з ВЛК у цивільному закладі охорони здоров’я. У нас же мережа військово-лікарських комісій не тільки у військових шпиталях. У цивільних лікарнях вона більш розгалужена. Там ідеться про сотні ВЛК.

І в деяких регіонах були випадки, що попри рішення Головнокомандувача, яким визначено, що всі висновки ВЛК в цивільних закладах прирівнюються до висновків гарнізонних ВЛК, людей направляли їх перепідтверджувати. Тобто, ти простояв одну чергу, отримав висновок, а потім тобі треба їхати ще у військовий шпиталь і стояти у черзі там.

І ще одна велика точку болю – це оскарження рішень військово-лікарських комісій. З нашої практики, це зробити вкрай важко. Ми ставили окремо питання про те, щоб зробити цей процес ефективнішим і прозорішим. Тому що зараз буває, що оскаржити фактично неможливо.

– Навіть у судовому порядку?

– Ти можеш пройти всі інстанції, дійти до суду, але суд не виносить рішення про те, що висновок правильний чи неправильний. Він просто спрямовує на його перегляд. І цим переглядом займаються ті самі ВЛК, які тобі виносили рішення.

Продовжуючи тему щодо шляху пораненого, хочу додати, що врешті-решт для деяких людей це закінчується тим, що вони можуть отримувати висновки про обмежену і тимчасову непридатність. З цими категоріями військових є дуже багато точок болю, які досі не вирішено, як і з І та ІІ групами інвалідності.

Остання ланка для тих, хто має інвалідність, – це МСЕК і, відповідно, правильність документів, правильність висновку ВЛК дуже сильно впливають на проходження цього етапу.

Мало того, що це досить корумпована структура, і часом вони теж грають у цю гру про те, що нібито є якийсь уніфікований список документів, з яким ти маєш туди потрапити, але потім з’ясовується, що якісь МСЕКи собі вигадують додаткові речі, які людина має подавати, штучно затягуючи цей процес.

Так само військовослужбовцям було незрозуміло, як отримати направлення на МСЕК. І взагалі, можна сказати, що одна з дуже великих точок болю на всьому цьому шляху пораненого – це те, що він був максимально непрозорим, і до якоїсь міри таким і залишається. Так, є проблема в тому, що військовослужбовці не знають своїх прав. Але коли ми почали розбиратись із цим шляхом, він навіть для суперекспертів був незрозумілим. У нас постійно точаться дискусії між юристами, лікарями. Якщо для того, щоб зрозуміти, якою ж є процедура, треба зібрати консиліум юристів і лікарів, то, мабуть, є якась проблема із цією процедурою, і не все можна списати на те, що людина не знає своїх прав. А як вона може зрозуміти свої права, якщо її права не розуміють люди з профільною вищою освітою?

Тому у військових був дуже великий запит на інформацію про те, що їм робити, і це призводило до шаленої фрустрації і реально важких психологічних станів.

Наведу випадок, коли людині було ампутовано кінцівку. Цей хлопчина служив в одній із бригад із 2018 року. Він прийшов туди досить юним, і більша частина його свідомого життя пройшла в армії. Він контрактник. Перший, хто приступив до боїв після 24 лютого. Цей хлопчик був поранений, йому ампутували ногу до коліна, а далі в нього склалось враження, що, як мовиться, всі на нього забили. Його військова частина на нього забила повністю, він не міг отримати інформацію. Тобто, якщо військові частини не здатні якось проінформувати своїх же людей, що їм робити, то що вже казати про інших.

У нього все закінчилось тим, що він прибув на ВЛК в інше місто – за місцем дислокації військової частини, але не дочекався до кінця робочого дня своєї черги, бо вона була дуже довгою. Він підходить до лікарів і питає: "А куди мені йти, де залишитись ночувати? Я не дочекався черги". А йому хтось із персоналу сказав щось на кшталт "нам насрати, куди ти підеш – це твої проблеми". Ця людина настільки важко це пережила, ви не уявляєте.

Я розумію, коли він каже: "Я віддав цьому всьому більшу частину свідомого життя. Врешті-решт я зупинився в точці, де я стою посеред міста, не знаю, куди мені йти, не можу пройти цю військово-лікарську комісію, бо черга дуже довга. І мені кажуть: роби, що хочеш". Такі люди іноді у відчаї можуть поїхати додому. А це вже буде розцінено як самовільне залишення військової частин і потягне кримінальну відповідальність. Люди у важкому психологічному стані готові навіть йти на кримінальне правопорушення, бо відчувають сильне розчарування.

– Як ви вважаєте, чому загалом виникають усі ці проблеми, про які ви розповідаєте: затягування з видачею направлень, довідок, те, що поранення не пов’язують із захистом Батьківщини? Якщо людина була на фронті й дістала поранення в бойових умовах, то все ж очевидно. Навіщо це ускладнювати? Чи це бажання показати певну крутість і когось принизити?

– Оскільки це досить масове явище, я думаю, що воно було викликано тим, що загалом бюрократичний процес, який є, не гнучкий, паперовий, він не відповідає реаліям часу. Наприклад, для того, щоб начмед частини зробив довідку про те, за яких обставин отримано травму, військова частина повинна провести службове розслідування. Для цього потрібні свідки, які були в цих обставинах. Але якщо побратими бійця не були поранені і продовжують воювати, то їх не можна витягнути найближчим часом для отримання свідчень.

По-друге, має бути пояснення самого військовослужбовця, який зазнав поранення. Бюрократично так було завжди. І ніхто не ставив питання про те, а що ж можна зробити, щоб це пришвидшити.

Так, як ви й сказали, можливо, з певною категорією людей і не потрібно цього розслідування – достатньо витягів із журналів чи коментаря командира. Очевидно, що людина була там, де вона була, і не треба прив’язувати довідку форми 5 до цього службового розслідування.

Весь цей час ніхто цю бюрократію не переглядав. Був такий порядок, і службові частини мали його дотримуватись. Це дуже впливало на швидкість процесу.

І ця бюрократія загнулась, коли у нас стало дуже багато поранених. Уявіть ситуацію в бригаді, яка перебуває у зоні бойових дій, і там багато поранених.

До того ж, статут вимагає, щоб людина була особисто присутня при певних діях. Наприклад, мала прийти і якийсь рапорт подати чи якийсь документ передати. І нічого ти з цим не зробиш, бо так було виписано процедуру. Тільки ж ця процедура застаріла, вона не відповідає вимогам часу і потребам людей.

І ще одна проблема – відсутність автоматизованого документообігу. Вибачте, якщо все передається в паперах, то тільки стосовно поранених це тонни документів. Це теж неадекватно.

Думаю, могли бути випадки, коли люди користувались цією бюрократією, і "неугодним" штучно затягували ці процеси. Але, як на мене, все впирається в те, що так топорно було організовано всі ці процедури, і раніше не ставилось питання, що все це можна зробити по-іншому.

– Те, що я скажу, прозвучить, можливо, цинічно, але уявімо ситуацію, що Масі Найєм не зазнав поранення, ви б разом не створили правозахисну організацію, адвокати почали б на боротьбі з цією бюрократією непогано заробляти. Це все скільки ще б тягнулось? Чому нічого не змінювали бодай із лютого минулого року? Чи над цим працювали, а ми просто про цього не знаємо?

– Я думаю, що ця проблематика була очевидна ще раніше, до повномасштабного вторгнення. Повномасштабне вторгнення ці проблеми просто оголило. Наприклад, я знаю людей, які до повномасштабного вторгнення ВЛК не проходили, якщо поранення було не дуже складним і вони мали власні гроші на реабілітацію. Вони цього не робили, щоб не заморочуватись із цією бюрократією.

Багато хто навіть не оформлював групи інвалідності, тому що не хотіли мати справу з МСЕК. МСЕК – це взагалі окрема тема.

Мені здається, що якоїсь миті, коли стало дуже багато поранених, про це стали говорити більше. Хоч самі військовослужбовці про це кажуть неохоче, бо бояться санкцій. Особливо мобілізовані. Вони розуміють, що навряд чи скоро буде демобілізація, і їхнє місце служби – це основне місце роботи на найближчий час. І не факт, що після їхнього поранення їх буде списано.

Багато людей мовчать. І, мабуть, мав минути оцей час, щоб хтось це озвучив і почав над цим працювати.

Звісно, що певний час знадобився, щоб зрозуміти, що з цим треба зробити. Для того, щоб це спростити, треба було продумати технічне рішення.

Чому цього не було? Тому що загалом у мене є таке неприємне відчуття, що у нас схильні заперечувати реальність.

Звичайно, що тривають інформаційно-психологічні операції, і ми маємо працювати над тим, щоб випускаємо в інфопростір, тому що це питання національної безпеки. Але, з іншого боку, з цим не треба перегинати палицю, щоб ми не перетворились на країну, яка не знає своїх реальних проблем, і де наші військовослужбовці чи хтось інший не може дати конструктивний зворотній зв'язок. Вони там з якихось причин цього не роблять. А ми з якихось причин заперечуємо, що це є, щоб, не дай Боже, з якихось причин це не потрапило в інфополе і не показало нас у якомусь негативному ключі.

Я вважаю, що ми не є росією тоді, коли по-справжньому дбаємо про наших військовослужбовців, і хотілося б, щоб Міністерство оборони, командування Медичних сил зрозуміли, що краще в чомусь визнавати свої помилки, свою некомпетентність, але показувати, що ми це визнаємо і бачимо, ніж заперечувати реальність доти, поки не мине пікова точка і стримати навалу критики вже буде неможливо.

Я зараз кажу не лише про питання поранених і ВЛК, а й про питання забезпечення Медичних сил, про навчання персоналу. Є безліч питань, з яких звітують про суперрезультати. Але люди, які працюють з військовослужбовцями, які дотичні до волонтерства, пов’язані з тактичною медициною, знають, що ситуація потребує втручання.

Суспільство очікує, щоб люди, які причетні до військового керівництва, більше говорили про такі речі, визнавали проблеми, які є, йшли назустріч, а не заперечували реальність.

"ВІЙСЬКОВИМ ПЕРЕДАЮТЬ ВЕЛИКУ КІЛЬКІСТЬ АПТЕЧОК З ПОГАНИМИ КОМПЛЕКТУЮЧИМИ, А ВОНИ БЕРУТЬ ЦЕ НА БАЛАНС. А НЕЯКІСНИЙ ТУРНІКЕТ – ЦЕ СМЕРТЬ"

– В інтерв’ю нашому виданню командувачка Медичних сил сказала, що наразі відсоток державного забезпечення досить високий. Коли я уточнила, чому дехто купує і передає на фронт ліки, вона пояснила, що цивільні люди, які були мобілізовані під час війни, не зовсім розуміють, як усе відбувається у військовій системі. Хоч мали б знати, що можуть подавати заявки, якщо чогось бракує.

– У нас є проблема з бюрократичною організацією забезпечення тактичною медициною. Я зараз кажу і про індивідуальні аптечки бійців, і про рюкзаки бойових медиків, і, наприклад, машини для евакуації. Тому що у нас, на жаль, існує ніби як штатка на ці всі речі. Що це означає?

Якщо, наприклад, ви – благодійний фонд. Ви хочете передати на бригаду 2 тисячі аптечок під акти прийому-передачі. Ви їх купили, ви їх передали. У бригади була нульова штатка, аптечок до цього не було. Вони прийняли все це на баланс.

Але якщо з цією аптечкою навіть завтра хтось надасть допомогу або хтось загине, ці аптечки перестануть бути актуальними, їх ніхто не спише, бо це дуже складний процес. А тактична медицина – це розхідний матеріал. Її постійно потрібно в нереальних кількостях.

А списати щось із балансу або розширити штатку – це дуже складний процес. Наприклад, є така дурна річ, що згідно зі штаткою має бути певна кількість машин і не більше. І знову ж, якщо з вашою машиною щось сталося в умовах бойових дій, то її важко списати. Є бригади, які продумали, як це робити, але є й ті, хто має з цим проблеми.

Тому маю припущення, що ти як командир питаєш у підлеглих, а скільки не заповнено згідно зі штаткою аптечок, то тобі можуть відповісти, що їх є 99%. Бо ще пів року тому хтось їх передав, воно рахується як наявне, але за фактом його немає.

Чи ще одна ситуація, яка привертає увагу. Йдеться про закупівлю комплектуючих. Я спілкувалась із волонтерами, і вони розповідають, що Міноборони закупає непогані комплектуючі. Наприклад, турнікет "Січ". Це непоганий турнікет для зупинки критичної кровотечі.

Але є великі фонди, які купують неякісні китайські комплектуючі, і їх уже ловили на цьому. Це неякісні китайські турнікети і оклюзійні наліпки. Військовим передають велику кількість аптечок з поганими комплектуючими, а вони беруть це на баланс. А неякісний турнікет – це смерть. Людина на нього покладається у мить критичної кровотечі, а він просто не працює. Командування Медсил за цим не стежить, у бригадах цього не перевіряють. Тобто немає контролю за якістю речей, які передаються, які ставляться на баланс.

– Не ставити на баланс неможливо, бо є підзвітність, правоохоронні й контролюючі органи, які можуть прийти і до командирів бригад, і до волонтерів. Як бути?

– Треба цей бюрократичний процес пропрацювати. Думаю, що ніхто не проти обліковувати, але система обліку має бути простішою для певної категорії речей. От як ви будете обліковувати турнікети, що у нас іноді роблять? З одного боку, це звітність, з іншого – бойовий медик може за один бій використати неймовірну кількість цих турнікетів. Він що, потім ще три роки буде займатись звітністю щодо цих турнікетів? Має бути автоматичне списання після проведення бою або ще щось. Звісно, треба знайти баланс між антикорупцією і застосуванням, але це якраз і завдання, мабуть, не бойових медиків і, можливо, навіть не військових частин, а командування, і завдання командування Медичних сил – цю бюрократичну історію спростити.

Для певної категорії товарів, я вважаю, що цей процес має залишатись таким, який він є. А для іншої треба буде переглянути. Повторюсь: тактична медицина – розхідний матеріал.

Знаєте, з чим зараз стикаються волонтери, які займаються конкретно забезпеченням бойових медиків? Держава їх фактично поставила перед вибором через те, що є ось така ситуація з бюрократією.

– Що ви маєте на увазі?

– Чи хотіли б волонтери збирати кошти і передавати все закуплене через юридичну особу? Звісно. Бо це їх убезпечить, зокрема й перед контролюючими органами. Але вони стоять перед вибором. Або зараз напряму допомогти бойовим медикам у Бахмуті отримати рюкзак, яким ніхто нічого швидко не дасть, і збирати кошти на картки фізичних осіб, або сказати, щоб самі медики вмовили військову частину взяти закуплене на баланс, а це за таких умов мало, хто зробить. Тому багато волонтерів зараз це фактично роблять на свій страх і ризик.

І коли командування Медсил виходить із коментарем про те, що у нас все о’кей, то виходить, що нам нічого не треба. А як ми будемо у міжнародних партнерів щось просити, якщо нам нічого не треба? Якщо нам кажуть, що ми на 95% забезпечили всіх індивідуальними аптечками. То що, волонтери тупі чи недоброчесні, якщо на це збирають? Але ж даруйте, ті, хто працює з бойовими медиками і в цій темі, знають, яка ситуація насправді. У мене, наприклад, друга ініціатива – волонтерська, і ми часом підсилюємо інші фонди, які займаються тактичною медициною. Мені дуже добре відомо, наскільки все це складно. Ми зараз в такій ситуації, що мусимо підтримувати бойових медиків, підрозділи тактичної медицини, і робимо це на свій страх і ризик. Генератори, рації, дрони, "старлінки", наприклад, візьмуть на баланс. Те, що пов’язано з тактичною медициною, беруть неохоче. Не всі. Як я вже казала, є бригади, які це роблять, ідуть назустріч. Але потрібно це питання вирішувати комплексно.

Як і з пораненими. Були військові частини, які на порушення процедури просили поранених бійців надсилати документи, наприклад, через Signal. Тобто, вони не очікували, що їхній поранений приїде до них у військову частину. Бо вони робили це як нормальні люди. Але – з порушенням процедури. Не можна ставити ні військові частини, ні волонтерів через те, що у нас не налагоджено бюрократичний процес, у ситуацію, де вони мають ризикувати своєю безпекою і йти на порушення процедур.

Я думаю, що ми будемо окремо ініціювати з цього питання обговорення, бо вже не раз були здивовані тим, як це комунікується. Хотілось би достукатись і шукати рішення спільно з Міноборони, командуванням Медичних сил.

Під час війни співпраця з командуванням Медичних сил, із великими фондами, великими бізнесами, які завозили в Україну дуже багато всього, була. У нас є такий досвід. Але на це має бути готовність, зокрема бюрократична, щось змінювати.

Окрім того, хотілось би порушити ще одну важливу тему – це навчання бойових медиків. Це взагалі питання того, як формуються медчастини військових частин, як набирається штат бойових медиків, яку підготовку вони проходять і де можуть отримати інформацію про цю підготовку. Це процес організовано украй кепсько, пропускна здатність навчального центру ЗСУ, який цим займається, дуже низька. Хоч центр, як мені казали, непоганий. Тому тут теж потрібно розмовляти і домовлятися про те, як зробити цей процес максимально швидким і ефективним, застосовуючи кращі волонтерські практики.

Ви, певно, бачили, що днями завершився збір "Повернись живим" на польові навчальні центри з такмеду.

– Як я зрозуміла, вони будуть їх робити якраз спільно з командуванням Медичних сил.

– Так. Але цей досвід треба буде потім мультиплікувати. Це масштабна ініціатива, яка давно назріла. І треба більше таких речей робити.

А також запроваджувати бодай мінімальний стандарт підготовки. Бо кожна армія світу має свій стандарт. Можуть бути якісь методичні рекомендації від міжнародних партнерів, але ми маємо прийти до свого стандарту.

– Нещодавно, коментуючи резонанс навколо проблеми виведення військових після поранення поза штат, заступниця міністра оборони Ганна Маляр заявила, що робоча група Міноборони і ЗСУ працює над розв’язанням проблеми призначення військових, які не можуть виконувати бойові завдання, на інші посади. Чи розв’яже це проблему з виплатами, на що зокрема вказують самі військові?

– У нас за висновком ВЛК є декілька категорій, перша і друга з них – це обмежено придатні і тимчасово непридатні. Обмежено придатні – це люди, які мають таку форму поранення, яке не дає їм змоги виконувати певні функції, але вони можуть бути на посадах і робити ту роботу, яку дозволяє їхній стан здоров’я. Але з цією категорією військовослужбовців є дві проблеми. Перше – це те, що, на жаль, командири залучають часом таких людей на виконання бойових завдань, які не відповідають їхньому стану здоров’я. Друге, що більш масове, – це ситуації, коли обмежено придатні не можуть знайти посаду, зважаючи на стан здоров’я. В їхньому підрозділі просто може вже не бути штатних посад, які відповідають цьому статусу. Тоді ця людина має самостійно знаходити собі інший підрозділ, організовувати весь цей процес переведення до іншого підрозділу, щоб там мати штатну посаду і отримувати гроші. Але процес переведення ускладнений, і це займає дуже багато часу. І цих людей виводять поза штат, бо їм немає чого запропонувати.

Друга категорія – це тимчасово непридатні з переоглядом за 6-12 місяців. Як на мене, це більш проблемна категорія. Це люди, які не мають виконувати ніякої функції у військовій частині, бо вони на ці 6 або 12 місяців тимчасово непридатні. І їх теж виводять поза штат. Чому військові частини роблять це? Не тільки тому, що не хочуть платити гроші, а тому, що в них обмежена штатка, і їм потрібні на посадах люди, спроможні виконувати певні функції. Якщо в тебе забита штатка людьми, які не можуть виконувати функції, то в тебе небоєздатний підрозділ.

У мене є знайомі, які скаржаться, що для них цю проблему не розв’язано, що військові частини залишились із нею наодинці. Вони змушені вибирати, що робити, тому скидають усіх цих людей поза штат і формують штатку, я перепрошую, негарно так казати, але здоровими людьми, які будуть воювати. І проблема в тому, що тимчасово непридатні на той час, поки вони сидять у військовій частині, справді не мають можливості поїхати на реабілітацію. Тобто, ти не маєш доступу до медзакладу. Навіть якби ти хотів поїхати за свої гроші десь пролікуватись, ти не можеш цього зробити, бо маєш сидіти у військовій частині.

І друге – у тебе справді немає жодних грошей. Коли зняли ці 30 тисяч, які теж нині обговорюються, тоді це стало дуже великою проблемою. Люди на 500-700 гривень сидять у військових частинах і не можуть нічого робити.

Це для мене якась незрозуміла історія. Наприклад, як і з людьми, яких було помилково мобілізовано з І і ІІ групою інвалідності і ті, які набули інвалідність після поранення. Як так може бути, що, наприклад, підставою для звільнення є опіка над тестем з І чи ІІ групою інвалідності, а от сама людина, яка має одну з цих груп інвалідності, в армії має залишатись? Її не можна звільнити з військової служби, це не є підставою, треба тільки відповідний висновок ВЛК. Такі випадки є.

Це досить чутливе питання, бо воно передбачає звільнення якоїсь частини людей, і ми поки не побачили готовності його вирішувати.

Зараз на підписі в президента законопроєкт № 8169, який дозволяє тимчасово непридатних звільняти в запас. Але поки що його не підписано.

– Чому?

– Невідомо. Депутати нам кажуть, що президент підпише. Я намагалась зрозуміти, як туди потрапила ця норма про тимчасово непридатних. Поки нам не вдалося встановити. Ми хотіли обговорити ще можливість варіанту звільнятись у запас за бажанням, бо є люди, які можуть пройти реабілітацію і повернутись у стрій. І вони вже не уявляють свого життя без армії.

– Знову ж таки, як їм жити 6-12 місяців? На які кошти?

– Треба передбачити виплати на час проходження реабілітації і дати можливість її пройти. Ці люди вилікуються і повернуться на службу. Можливо, відсоток таких людей не дуже великий, проте вони є. Тому вони критикують цей законопроєкт, бо хочуть мати право вибору і хочуть залишитися в Збройних силах після того, як відновлять здоров’я.

Тетяна Бодня, "Цензор. НЕТ"