Механік-водій бойової машини "Бредлі" Славік на позивний Солений: "Машина наїжджає на 12 ТМ-ок, зв’язаних у ланцюжок, їй розвертає морду, але всі живі, навіть жодного важкого"

Появу бойової машини піхоти, яка названа на честь американського генерала часів Другої світової війни Омара Бредлі, в Україні чекали, як спасіння. А вороги – з острахом. І машини себе показали як дуже надійні. "Ця БМП придумана і розроблена так, щоб рятувати людське життя, - декілька разів під час нашої розмови наголосили хлопці, які воюють саме на "Бредлі". Ними була укомплектована 47-ма бригада "Магура". Саме на них бійці-добровольці намагалися прорвати потужну оборонну систему окупантів у Запорізькій області.

Мені самій було дуже цікаво поспілкуватися з чоловіками, які різними шляхами прийшли у 47-му бригаду – хто почув про відбір і добровільно пройшов його, хто потрапив сюди по мобілізації, хто перевівся з іншого підрозділу. Всі троє до 2022 року не воювали. Та й не називають себе вояками. Вони хочуть жити нормальним життям. Але через обставини стали тими піхотинцями, на яких, власне, і тримається оборона України. Ніхто з них не хоче після перемоги залишатися в армії. Нікому з них не подобається війна. Але зараз вони змушені робити те, що необхідно.

Ми говорили з "магурівцями" у Покровську, незадовго до того, як їх перекинули на інший гарячий напрямок. І те, як вони розповідали про свої виїзди, про навчання, про порятунок побратимів, про власні контузії, про сподівання і мрії, мене вражало неймовірним контрастом. Наймолодший в цій компанії – 27-річний Іван Кононюк, позивний Жеребець, навідник. Прийшов у бригаду добровольцем, пройшов відбір, навчався в Німеччині. Як і 38-річний Славік, який має позивний Сольоний. В цивільному житті він готував їсти. А позивний отримав за те, що пересолює… Але під час бойових дій нічого не готує – ці навички наче залишилися за якоюсь уявною межею. Тут він – механік-водій "Бредлі" і, здається, відчуває кожну машину по звуку, ритму, запаху. 34-річний Дмитро з позивним Крістмас багато років готував пасту в ресторанах Кременчука та Сум. А на війні, навіть під час відпочинку, жодного разу не став до плити. Тут він – командир бойової машини "Бредлі". Він прийшов у 47-му з 3-ї штурмової. Хотів працювати на "Паладинах" - самохідних гаубицях, але став командиром екіпажу. І, здається, зовсім не шкодує. Бо компанія зібралася дуже потужна. І ефективна.

На фото (зліва направо): 

Навідник Іван, командир екіпажу Дмитро та механік-водій Славік

"ЩОРАЗУ, КОЛИ ВИЇЖДЖАЮ НА ЗАВДАННЯ, БОЮСЯ"

- Я сам з Дубна Рівненської області, - розповідає про себе Іван Кононюк. - Прийшов у бригаду, коли формували 3-й батальйон, в листопаді 2022 року. Через певний період ми поїхали в Німеччину, там був відбір, інструктори дивилися, хто з нас що може. Там нас і вчили користуватися "Бредлі". Командири бойової машини і навідники вчилися разом, а мехводи окремо. Після Німеччини ми отримали техніку.

- Хто ти в цивільному житті?

- На будівництвах працював – за кордон їздив і вдома трохи робив. Останні два роки перед повномасштабною війною піднімали ферму у себе вдома. За європейськими стандартами зробили свинарник. Планували розвиток. Але війна нам все перебила. Взагалі я спочатку хотів у 80-ку – я в ній строкову служив, але не вийшло. Вже восени потрапив у 47-му.

- А ви коли прийшли в бригаду і як? – питаю інших бійців. - І чим займалися в цивільному житті?

- Ким я тільки не був… - відповідає Славік. - Таксистом в тому числі. Тому, мабуть, мене відправили вчитися на механіка-водія БМП. Я в 47-й опинився через військкомат. Мене саме туди відправили. До цього у мене військового досвіду не було. Під час навчання мені було цікаво дізнаватися про щось нове. Важку техніку я люблю, тому наче все виходило. Ну і хлопці тепер мною задоволені.

- А яка "Бредлі" всередині?

- Скажу так: як механ і як водій я отримую задоволення від цієї машини. Я себе там комфортно відчуваю. Мені достатньо місця.

- Та вас куди не посади, вам буде достатньо місця! – зауважую, бо Славік геть худющий.

- Я понад рік прожив у машині.

- Прямо прожив?

- Так.

- Коли ми тільки отримали техніку, спочатку машини у посадках  стояли, - пояснює Іван.

- То ми і жили в "Бредлі", - продовжує Славік.

- Але ж ви розуміли, до чого вас готують? Що будете штурмувати, проривати лінію оборони противника, звільняти територію...

- Наче розуміли, але коли все почалося… Ми ж контрнаступали літом 2023 року. І це було… Тут стріляють, там вибухає, снаряди літають, купа "200". "300"… У нас був один загиблий і один поранений. Заїхали з механом забрали хлопців, відійшли…

Складність в чому була? Місце штурму мали розміновувати. Інженерна техніка виїхала. Далі ішла "Бредлі", за мною - "Леопард". Насамкінець, ми не могли висуватися, бо стали за розміновувачем. Коридорчик виявився таким вузеньким, що машині не розвернутися.

- Ми тоді розверталися дуже акуратно в межах зробленої полоси, - пояснює Іван. - Вперед-назад, вперед-назад… Так обережно розвернулися і вивезли "двохсотого" і "трьохсотого".

- Більша частина людей в нашому підрозділі раніше не служили і не розуміли, що таке війна, - додає Славік. - Мій перший виїзд був такий… Я їду, а переді мною машина вибухає. Башта відлетіла вбік, машину роздуло – наче повітря викривило. Думаю: ну, все… І тут люк відкривається, навідник з командиром вилізають з башти перевернутої. Побиті, але живі. Потім механа дістали. Їм дісталося, звичайно. Але живі. Їх забрали, вивезли. Таким був мій перший виїзд. Коли все навколо летить, вибухає, - я досі не можу цього прийняти.

- Але ж кожного разу сідаєте і їдете.

- А що робити? Треба їхати. Якщо не поїдемо ми, то хто? Кожного разу, коли виїжджаю, боюся. Це як марафон: коли біжиш, у тебе нічого не болить, лише думаєш, що треба пробігти. Тільки зупиняєшся – починається задишка, болять м’язи. А поки біжиш, все нормально. Мабуть, отак і ми – постійно в русі.

- Всі кажуть, що "Бредлі" - дуже надійна машина.

- Наднадійна! Чудеса творить її броня! Ця машина створена для рятування життя, - відповідає Славік.- Я вже їздив на семи машинах. По всіх або прилітало – пряме потрапляння, в бочину, зверху, або підривалися на мінах. І ніхто не загинув! Сьома ще й виїхала сама, її вже відремонтувати, як і перші, які були пошкоджені… Чотири машини я змінив на Запоріжжі… Три вже під Авдіївкою.

- Всі машини, що не їхали після прильоту чи підриву, ми дістали. Нічого не залишили ворогу, - додає Іван.

- Було таке, що ми роззулися, стали, спішилися, вийшли пішки з поля бою – два кілометри, - згадує Дмитро. - А свою машину потім дістали… Це було вже тут, на Покровському напрямку. Я самий "молодий" з цих "бредлістів". Пацани з Запоріжжя працюють, а я вже тут почав.

- А коли прийшов у бригаду?

- У жовтні 2023 року.

- Ми якраз були на полігоні, - пояснює Іван.

- Туди я приїхав з Бахмута, бо до того був у 3-й штурмовій, - продовжує Дмитро. - Переводився, щоб на "Паладині" працювати. У мене військова облікова спеціальність (ВОС) - артилерист. Рік я практикувався, є досвід. Якось пересікся з представником 47-ї бригади, він сказав, що у них в бригаді є "Паладини". І я вирішив перейти сюди саме на таку роботу. Але опинився в піхоті, став командиром екіпажу БМП "Бредлі"…

В Авдіївці ми допомагали 3-й штурмовій і 255-му батальйону ГУР. Останній батальйон з міста ми коригували відхід бійців 3-ї штурмової, та й самі вивозили бійців. Бо в останню ніч чоловік двадцять ще залишалося. Вони розбилися на три групи, ми за ними поверталися декілька разів і забрали всіх.

Коли ми вперше виїхали, я не розумів принцип роботи екіпажу. Нас вів на позицію польський "Краб". Приїхали впритул до посадки – стаємо за три метри до неї, отак "мордою". І мені кажуть: "Працюй!" - "Куди?" - "В посадку". І тут я зрозумів, що у нас контакт – п’ять-десять метрів. Мене це трохи шокувало. Це було біля сіл Семенівка, Бердичі, Степове, які біля Авдіївки.

Десь у той же час ми виїхали працювати з "Леопардами". Я тоді вперше побачив цей танк. Умовно кажучи, я взагалі не знав, що таке бронетехніка, поки не приїхав сюди. "Леопард" мав відпрацювати своє, а ми потім – допрацювати. Ну, план є план. Він встиг вистрілити два рази, потім його щось вдарило в бочину. Екіпаж сказав, що вони підбиті. Ми розуміємо, що зараз доведеться їх забирати. Вони вилазять. Тільки вони вилізли і метрів 30-50 добігли до нашої машини – бачу, що танк вже горить, його не видно, такий вогонь був. Такою була моя зустріч з "Леопардом". Ми поїхали далі, танк лишився.

У нас ще був молодий механ, зелений, як і я. То ми з ним пройшли максимально швидкий курс: за перші три дні і спішувалися з машини, і йшли пішки під канонадою, в нас прилітало з РПГ, ми робили евакуацію поранених, ротацію бійців на позиції. Ми заводили на штурм, прикривали штурм, відбивали штурм. За три дні у нас було все. Такий прискорений курс.

- Чому у вас позивний Крістмас? Якось несподівано.

- Бо прізвище – Рождествен. Я сам з Кременчука. Але повномасштабну війну зустрів в Ірпені, бо там якраз працював. І зразу хотів потрапити в 3-тю штурмову, та не було місця.

- Що робив?

- Взагалі я повар. А там допомагав знайомим обслуговувати термінали поповнення. Ми з хлопцями застали бойові дії під Києвом, були там дев’ять чи одинадцять днів, вже не пам’ятаю, потім вийшли через умовний "зелений коридор".

- До цього не служив?

- Ні, навіть строкову.

- Може, ви зможете пояснити, як швидко цивільна людина стає мало того що військовим, а ще й фахівцем на іноземній техніці?

- Від цих навичок залежить все, що тобі дороге, твоє життя. І ти вбиваєш ці навички в голову так, що, думаю, потім не виб’єш вже ніколи. Я от у відпустці був. Сиджу і на небо дивлюся. Я розумію, що все спокійно, просто сидимо, але постійно поглядаю на небо. Мабуть, це профдефект вже…

- Якщо порівнювати з тим, що було на Запоріжжі, то тут, під Авдіївкою, менше полів заміновано. Але з часом тут почало літати дуже багато ФПВ, - говорить Іван. - В якийсь день у нас було за чотири години пара виїздів. І поки їхали, я повертав башту і контролив небо. Дивишся, а над тобою вже дві ФПВіхи летять. У нас є один спеціаліст, який збив дві ФПВ з "Бушмастера". Треба мати везіння, щоб таке зробити.

- Так, так, - згадує Славік. – А я якось їду і бачу – ФПВ починає розганятися в мій бік. А я по трасі йду. Дивлюся: починає знижуватися, йде по траєкторії. Я дочекався, поки підлетить впритул, і різко смикнув кермо. Дрон вибухнув, але все пішло по дотичній, трохи попалило захист, але не пробило. Я так розумію, там був кумулятивний заряд.

Другий раз після цього я виїхав на поле – а дрон там вже висить, чекає…

- Ми тоді забрали іншого бійця, - додає Іван. - І тоді теж відвернулися… Кулемет по ФПВ працював. Просто везіння, що він нас не вразив.

- Перед тим до мене ластівка підлетіла – я злякався пташки. Здалося – це щось інше, а не птах. І тоді я звернув увагу: пташки літають колами, крутяться, а одна – не крутиться. Бачу, що вона знижається. Тому кермо і смикнув, добре, на тому полі немає мін.

- Система РЕБ, якою обладнана "Бредлі", повинна глушити ФПВ, якщо вони йдуть на стандартних частотах, - говорить Дмитро. – В такій ситуації, коли вони втрачають управління, ФПВ продовжують летіти по інерції, тому все одно – кудись, та потрапляють. Може – і в броню. У нас і таке траплялося. Але, добре, всі живі. Просто за тотальне везіння там платиш тотальним невезінням в усьому іншому…

- Та ви філософ, а не повар.

- Я невезуча людина. На війні – везе, а в іншому – не дуже… Мені вже просто цікаво, чим це закінчиться… - сміється Дмитро.

- Працюєте завжди на одній машині? Умовно кажучи – на своїй?

- Що не чергування, то нова машина, бо підбивають, - відповідає Дмитро. - Машину витягуємо або виїжджаємо на ній, але вона вже небоєздатна. І кожна машина має свої нюанси. Десь не можна башту різко повертати, десь гальма заїдає. Виявляється це, як правило, вже в дорозі, коли безпосередньо стикаєшся з машиною.

- Так же ж не має бути!

- Дуже важко це контролювати і знаходити дрібні недоліки до виїзду – на це немає часу. Тому що машина максимально швидко ремонтується і віддається назад, бо треба прикривати позиції, вивозити поранених…

"ПРОТИВНИК ЯК РОБИТЬ? НАКЛЕПАВ МАШИНИ З КАРТОНУ І ВІДПРАВИВ НА ВІЙНУ. ОДНА НЕ ДОЇДЕ, ТО ДОЇДЕ ДРУГА. ЦІ МАШИНИ ДЕШЕВІ, А ЛЮДИ ВЗАГАЛІ – БЕЗКОШТОВНІ"

- Якої миті з’явилося розуміння, що машина дуже надійна? Перший бій, другий, третій…

- Коли на чомусь підриваєшся і розумієш, що живий… Коли "беха" заїжджає на міни, то від неї нічого не лишається. А тут – мінімальна контузія, поїхав прокапався – і все.

- Нещодавно ми їхали по посадці двома машинами, Карацупа спереду, ми позаду, - додає Славік. - Ми хотіли, як я розумію, відрізати ворога від цієї посадки і зім’яти його. Ми їдемо, працюємо по посадці. Перша машина наїжджає на 12 ТМ-ок! 12 штук зв’язані у ланцюжок. Машині розхекало морду, але всі живі, навіть жодного важкого.

- Машина виїхала звідти?

- Ні, там двигун вилетів.

- Моя машина на Запоріжжі підірвалася на шести ТМ-ках, - каже Іван. – Як показує практика, в таких випадках морда "Бредлі" розбивається, а все інше лишається цілим.

- Я після контузії оговтався, - продовжує Славік, - і ми поїхали діставати ту машину. Дістали. Поки вона стояла, противник взяв РПГ, в бочину стріляв. Їм було дико цікаво подивитись, як броня тримає. Всередині бензопила була, інший інструмент. Щось дістали, забрали…

- На жаль, декілька "Бредлі" вже дісталися ворогу. Вони весь час дуже хотіли затрофеїти таку машину…

- Так, але не для того, щоб зробити подібну, - вважає Славік. - Це дорого і довго. У них інший робочий варіант: наклепали картону, відправили на війну. Одна не доїде, то доїде друга. Вони дешеві. А люди - безкоштовні. Вони таку машину не будуть робити. Але, вивчивши її, знають, куди поцілити, знають її тонкі місця – і б’ють тепер саме туди. Але виживання, закладене в "Бредлі", просто колосальне.

- Останнім часом росіяни на чому тільки не штурмують наші позиції…

- Вони заїжджають і на автобусах, на "буханках", на вєліках… Їм дають завдання, яку ділянку треба штурмувати, а на чому ти туди доберешся – твоє діло. Хоч на лижах… Був один випадок, коли вони приїхали на машині з сигналізацією. Було чутно, що в якийсь момент вона спрацювала…

- А ви дивилися, як влаштовані інші броньовані машини, наші зокрема? Вам це цікаво?

- Ну ТТХ дивився – технічні характеристики... Якась, може, швидше їде, якась ще щось… Але виїхати конкретно до посадки, проїхати по ній, забрати наших пацанів з оточення і виїхати назад - ніяка машина, крім "Бредлі", не здатна. Ніяка, гарантую. Навіть якщо водій дуже везучий.

- Тобто, ви – фанати "Бредлі"?

- Життя змусило ними стати, - каже Славік.

- Я не фанат, - додає Дмитро. - І взагалі, мені війна не подобається. Я б краще сидів вдома. За мене вирішили, що мені не треба сидіти вдома. Ну як вирішили – прийшли сюди окупанти… Доводиться працювати. Але за збігом обставин добре, що я працюю на "Бредлі". Я задоволений цим.

- Порівняти "беху" і "Бредлі": це як "запорожець" і хороша іномарка, - продовжує Дмитро.

- В "Бредлі" не відчуваєш прильоту РПГ. А "бетер" прошиє, - каже Славік. -

Навіть автоматна куля калібру 5.45 під правильним кутом заходить всередину через броню. А внизу – алюмінька, будь-яка міна небезпечна… БТРи зроблено не на якість і збереження життя. Це зроблено, щоб сіли і доїхали – якщо не ці, то наступні. Так діють росіяни. І це працює, ми відтягуємося назад, відступаємо, тому що у них - повний безліміт по людях, штурм іде за штурмом. Незрозуміло, де вони їх беруть і що ними рухає.

Я роблю висновки по тому, скільки ми вивезли поранених. Я вважаю, "Бредлі" - це машина для рятування життів, а не для вбивства.

"Я ВВАЖАЮ, ВСІ НАШІ ВИЇЗДИ ЩАСЛИВІ, БО МИ ДОСІ ЖИВІ"

- Кажуть, ви вступали і у двобій з ворожою машиною?

- Напевно, було таке, - знизує плечима Славік.

- Ми одну добили. Вже верталися назад, нам по рації кажуть: "На вас їде "бетер". Зустріньте його". То ми відпрацювали метрів за 200 по ньому. Це впритул, - згадує Дмитро.

- Коли росіяни виїжджають проти "Бредлі", неважливо, БТР чи не БТР, то не знають, куди діватися, - каже Славік. – А ще ми чітко знаємо по поведінці противника, коли у них ротації відбуваються. По кому "Бредлі" вже працювала, той вже закопується навіть в асфальт… А тут на позиції навпроти сидять напівприсядки. 300-400 метрів, пряма видимість. Ніч. Вони, зрозуміло, мене не бачать, а я ж то їх добре бачу. Це явно привезли ротацію. Починаю по них працювати… Поки ці новенькі освояться, максимально можна по них працювати. А коли вже вивчили все, то їдеш – вже нікого не видно. Тоді працюємо з дальньої позиції по координатах. Машина точна, машина працює дуже добре.

- Як можна щось побачити за кермом цієї машини?

- У "Бредлі" є спеціальна система, яка дає можливість все бачити на екранчику. Є камера нічного бачення, а на місці командира бойової машини я дивлюся і на дорогу, і в небо, - відповідає Дмитро. – Якось їхали вночі по дорозі – все було нормально. А на світанку вертаємось – там вже міни лежать, розкладені акуратно, симетрично, в шаховому порядку. Добре, я їх побачив. Коли їдеш, треба дивитися і вгору, де "пташки" літають, і під ноги.

- Ми в Німеччині вчилися роздивлятися з машини і силуети людей, і техніку розпізнавати, - додає Іван.

- Який виїзд був для вас найбільш болючий, чи ви його вважаєте невдалим?

- Ми піхоту завозили на позиції, підірвалися і по нас почала працювати російська арта. Пару приходів було дуже близько, - згадує Іван. - Але ми не стояли на місці, маневрували. Коли треба вести вогонь, тоді машина, можна сказати, стояча. Та в мене все спрацювало… Ми і рухалися, і відстрілювались – нас наводили.

- Як в такі моменти залишатися холоднокровним? Не запанікувати?

- Ти розумієш: або в паніці загинеш, або будеш щось робити – тоді є шанс вижити.

- Треба якнайдорожче віддати своє життя, - додає Славік.

- До нас їхав інший екіпаж… Ми стали рівно.

- Кажу: почекайте, - продовжує Дмитро. - Я рампу відкрив, але не опускав її. Чекали, поки вибухне, бо по-любому будуть цілитися туди, звідки будемо виходити і переходити. Тож після вибуху одразу різко відкриваємо і біжимо.

- Ми вийшли з того бою без жодної подряпини, - каже Іван.

- Я вважаю, всі виїзди класні, всі щасливі, бо ми досі живі. Навіть ті, коли нас підривали, - додає Славік.

"ЧОГО Я БУДУ ТУДИ ЙТИ ПОМИРАТИ?" - А ТИ НЕ ПОМИРАЙ, А ВОЮЙ, ПРАЦЮЙ, ЗАХИЩАЙСЯ"

- Ви уявляєте, як повернетеся в цивільне життя?

- Мене там багато що бісить, - відповідає Іван. - От що дома зараз? Прийдеш додому – і що?

- Будь-яка війна колись закінчується, це очевидно, - додає Славік.

- Мій знайомий сказав, на мій погляд, дуже-дуже точно: ми як ті метелики-одноденки. Чорнуватий жарт, але… - каже Дмитро. - Є хлопці, які будують якісь плани. Але я – ні. Ми вперлися в цю стіну, яку треба усунути. А потім все інше.

- Я воювати не хочу, - каже Славік. - Хочу додому.

- Тобто у вас саме під час широкомасштабного наступу прокинувся ген захисника?

- Це не ген, - відповідає Славік. - Це не на рівні генетики, бо якби це було закладено на генетичному рівні, то всі би пішли. Але ж у нас не всі йдуть. "Чого я туди буду йти помирати?" - так ти не помирай, а воюй, працюй, захищайся.

- Дмитре, а чому ви вчилися на повара?

- Я не вчився, я працював. "Віва оліва" – це сумська мережа, яка двічі отримувала відзнаку телепроєкту "Ревізор". Це траторія, італійська легка кухня. Знайома, керуюча ресторанами, якось сказала, що вони шукають повара на деякий час. Але ж відомо - немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.

- Так, а що готував?

- Я починав з пасти. Карбонара стала найбільш розривною позицією. Її найбільше замовляли. У нас карбонари за місяць продавалося більше, ніж всіх інших страв, разом узятих.

- То ви можете готувати її з заплющеними очима і під час сну.

- Я так і готував… (Сміється.) А що ви хотіли? Я став туди без досвіду, по п’ять-шість годин не виходив навіть покурити. Перед тим, як "Віва оліва" відкрили в Кременчуці, я поїхав до Сум і три дні пропрацював там на кухні, а потім мене кинули в пекло в рідному місті. Ми розраховували, що буде багато людей. Але навіть на 20 відсотків не розуміли, що буде відбуватися.

- Непогано заробляли?

- Зарплата одна, хоч двоє людей прийшли за день, хоч 332… Потім ми, четверо чоловіків з "Віва оліви", знову поїхали в Суми, в заклад "Козацька броварня". Там самі варять пиво, роблять настоянки… Там я готував, в основному, гаряче.

- Славік, а ви вчилися на повара цілеспрямовано?

- Мій тато хотів, щоб я був поваром.

- "Але я все пересолював" - я пам’ятаю, як ви сказали при знайомстві. І ніхто з вас жодного разу на війні нічого не приготував побратимам?

- У мене було відділення, де були три повари. І ніхто з них жодного разу не готував, - додає Іван.

- На професійній кухні і вдома – це велика різниця, - відповідає Дмитро. - Там у тебе все під руками, брудне поскидав – і все, у тебе немає срачу. А тут тарілку поставав – і вже заважає.

- Що радує на війні?

- Багато позитиву отримуєш, коли розбирають ворожу піхоту, російську техніку розбивають. Якийсь такий позитив з’являється, більше сміливості відчуваєш, - каже Дмитро.

- На війні головне – людина, - додає Славік. - Після першого бойового виїзду ясно, хто є хто. Просто зразу розкладається по нотах. "Та я такий, такий!" - хтось хвалиться. А на виїзді ні слова, сидить десь у куточку, ніяк себе не проявляє. А потім приїздить і починає хвалитися, який він воїн. У нас багато пацанів, які себе дуже сильно проявили. Але не хваляться цим. І молоді! Взяти самого Кача – йому 19 чи 20 років, а він має стільки бойових виїздів, що вже і не порахувати, мабуть.

- За той час, що ми воюємо, у нас була одна втрата, - говорить Іван. – Ми підірвалися на ТМ-ці, і в той момент, коли механ вилазив, прилетіло ще й в бочину, уламками його посікло… Якби вилазив позаду, все було б нормально. А так… Але навіть одна втрата для нас – суттєва і болюча…

…Під час підготовки матеріалу стало відомо, що на Покровському напрямку, біля Желанного, Іван зазнав поранення руки і зараз проходить лікування.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ