Прокурор Юрій Бєлоусов: "Ми будемо зараз структурувати злочини, пов’язані з нашими військовополоненими, зокрема, й факти їхньої страти як потенційний злочин геноциду"
На ці та інші запитання в інтерв'ю нашому виданню відповів начальник Департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу генерального прокурора Юрій Бєлоусов.
"КІЛЬКІСТЬ СТРАТ НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ ЗБІЛЬШУЄТЬСЯ В ГЕОМЕТРИЧНІЙ ПРОГРЕСІЇ"
– В Офісі Генпрокурора заявили, що розпочато кримінальне провадження щодо розстрілу дев’яти українських військовополонених у Курській області. Як розслідуються подібні злочини, якщо у слідчих і прокурорів немає можливості виїхати на місце? Чи вдається зібрати докази й ідентифікувати причетних до таких злочинів?
– Це окремий напрям роботи нашого департаменту. І наразі вже відомо про 109 українських бійців, які були страчені росіянами.
Загалом тема злочинів, вчинених проти українських військових, які потрапили в полон, для нас ширше і стосується не лише розслідування таких фактів, а й неналежних умов тримання, катування, загибелі в місцях тримання. Найбільш резонансний приклад – це Оленівка.
Раніше факти катувань переважали, вбивств військових було менше. Але наприкінці минулого року ситуація змінилася. І кількість страт наших військових збільшується в геометричній прогресії.
Це надзвичайно складні справи, тому що дійсно в переважній кількості таких випадків ми не маємо доступу до місця вчинення злочину, до тіл, не можемо провести повноцінні первинні слідчі дії. Та й можливість провести експертизи є не завжди.
Тому основний метод збору інформації - з відкритих джерел. Загалом намагаємось зібрати усю можливу інформацію з різних джерел - дані наших військових, дані розвідки, допити російських військовополонених тощо.
Є вже вироки у трьох справах по стратах, які були в перші дні повномасштабного вторгнення в Чернігівській, Харківській областях. Вони поки що заочні. Але вже є випадок, коли в полоні опинився представник Збройних сил рф, який, за нашими даними, безпосередньо причетний до страти українських військових. Водночас ми розуміємо, що такі, як він – це виконавці, так би мовити, пішаки. І притягати до відповідальності потрібно не лише їх, а й усіх причетних до організації таких злочинів по вертикалі. Хтось їм віддавав накази, хтось не реагував на такі злочини, хтось підбурював. Наприклад, у звіті управління Верховного комісара ООН з прав людини згадувався Дмитро Медведєв, який в липні цього року в Телеграм-каналі прямо закликав до страт наших військовополонених. А він не якийсь блогер, а заступник голови Ради Безпеки Російської Федерації.
Ми будемо зараз структурувати злочини, пов’язані з нашими військовополоненими, зокрема, й факти їхньої страти, як потенційний злочин геноциду. Бо він все чіткіше і чіткіше промальовується. Тут є та загальна гіпотеза, яку ми закладали - росіяни хочуть знищити найбільш проактивну частину нашого населення, яка чинить спротив намаганню поглинути нашу націю різними способами.
Геноцид проявляється в конкретних діях – вбивстві, спричиненні серйозної фізичної і психічної шкоди, створенні умов для фізичного знищення людей, депортації дітей, запобіганні дітонародженню.
Й наші військові цілком підпадають в цю гіпотезу – це найбільш активна частина нашого суспільства, вони пішли в армію, щоб нас захищати, й відтак, на думку росіян вони мають бути знищені всіма можливими способами.
Якщо наші бійці гинуть на полі бою, зі зброєю в руках, то такі втрати ми обліковуємо як наслідки злочину агресії для майбутнього Спеціального трибуналу по агресії. Однак, якщо ж вони потрапляють в полон, то з ними мають поводитися належним чином, з урахуванням вимог Женевської конвенції щодо поводження з військовополоненими.
Однак, починаючи з кінця минулого року, й особливо в останні місяці ми бачимо, що наших військових, які потрапили в полон, фізично знищують. Очевидно, що пішла вказівка на це.
І їх знищують шляхом безпосередньо страти, катування, створення жахливих умов тримання. Й це все це підпадає під елементи геноциду, описані вище. Коли їх не годують, не надають медичну допомогу, то фактично створюють умови для фізичного знищення. Катування, сексуальне насильство, яке масово застосовується, теж підпадають під елемент геноциду – завдання серйозної фізичної і психічної шкоди.
Більш того, є приклади застосування електрошокерів до геніталій і коментарів про те, що це робиться для того, щоб у наших військових не було дітей. Запобігання дітонародженню – це ще один елемент геноциду.
Фактично з п’яти елементів геноциду чотири, на мій погляд, стосуються військовополонених.
Тут є чіткі наміри, чіткі заклики, чіткі форми здійснення цього злочину. І такий підхід до тлумачення геноциду є не типовим для міжнародної практики. Ніхто раніше його не застосовував. Але ми спробуємо довести, що йдеться саме про злочин геноциду.
– Наскільки складно буде це довести і притягнути причетних до відповідальності?
– Це дуже складно. І ми розуміємо, що будь-який суд буде спиратись на існуючу судову практику. Практика по геноциду невелика. Вона впирається виключно у фізичне знищення і воно має бути значне. Завжди перед очами Руанда, де було знищено 800 тисяч людей. Або Сребрениця, де вбито 8 тисяч, але із 40 тисяч населення. Тобто, п’ята частина населення була знищена. Тому коли йдеться про злочин геноциду, рахують, скільки людей було вбито і скільки це становить від загальної маси. І на думку наших міжнародних партнерів це має бути дуже серйозна кількість. На жаль, такий підхід склався. Хоча підхід має бути кількісно-якісним. Тобто, коли враховують не тільки, скільки знищили, а й кого, а також вплив цих людей на існування суспільства. Для всіх нас цілком очевидно, що якщо росіяни оцей бар’єр з наших військових знищать, то вони захоплять всю Україну й знищать нас як націю.
Ми будемо доводити, що вони хочуть знищити українців не як етнічну групу, а як окрему націю. Бо вони заперечують її існування. Їм заважають військові, волонтери, журналісти, письменники і інші проактивні громадяни. Це люди, які, як вони вважають, заважають решті населення "возз’єднатися з братнім народом". Тому саме на них направлений умисел росіян на знищення, катування, депортацію – все, що передбачає геноцид. І тут цинічно оперувати лише цифрами.
Подвійний цинізм ситуації в тому, що слово "геноцид" було винайдено на території України Рафалом Лемкіним. І перше його есе було "Радянський геноцид в Україні", яке побачило світ ще у 1953 році.
Він говорив про те, що знищення може бути не обов'язково фізичне. Це може бути знищення певних атрибутів нації. Це те, що роблять росіяни, щоб Україна перестала існувати – тобто люди будуть, але вони будуть частиною іншої нації.
Але цей термін в міжнародному праві так був вихолощений і конвенція так звужена, що було прибрано більшість концептів, які він закладав. А поняття геноциду звели тільки до фізичного знищення.
– Чому так сталося?
– Так звані постколоніальні країни примірили все на себе і зрозуміли, що може вдарити і по них, бо пам’ятають, що в минулому робили в своїх колоніях. Хоча й далеко від цього вже відійшли, але побоюючись переслідувань за ті минулі справи, звузили термін "геноцид".
Ми ж говоримо про те, що треба аналізувати тяглість. Що цей батл з росією у нас іде в різних проявах століттями. Те, що зараз відбувається, - продовження того, що росіяни намагаються століттями вчинити. Але іноземці не розуміють цього контексту і лякаються цього слова. Та все ж будемо намагатися доводити свою позицію в міжнародних судах.
Повертаючись до теми військовополонених. Ми її раніше не подавали в такому контексті. Але наразі бачимо цю тенденцію до знищення.
– Коли розслідуються провадження за фактами страт військових, чи вивчається, за яких обставин вони потрапили у полон і чи могли на це вплинути дії їхніх командирів?
– В Кримінальному кодексі є окремий розділ, який стосується військових злочинів. Це компетенція Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони. Вони встановлюють, чи були порушення порядку несення служби, якими були дії представників військової влади тощо. Зокрема, й вивчаючи матеріали службового розслідування, яке обов’язково проводиться в таких ситуаціях.
Також проводяться так звані статутні експертизи. Бо часто наші військові діють в дуже складному контексті, який треба аналізувати, щоб зокрема й зрозуміти, як мав діяти в конкретній ситуації командир, щоб не відбулись такі тяжкі наслідки.
Це все робиться в межах окремих розслідувань, ми в це не включаємось.
– Міжнародний кримінальний суд має мандат розслідувати випадки імовірних страт військовополонених, які відбуваються в Україні. Про це на зустрічі з українськими журналістами у Гаазі сказав головний прокурор МКС Карім Хан. Чи передаєте матеріали по таких злочинах в МКС?
– По-перше, ми розуміємо, що кількість співробітників МКС, які працюють по Україні, не співвіднести навіть з працівниками нашого департаменту. Їх значно менше. По-друге їх завдання не замінити національну систему. Вони можуть розслідувати те, що не розслідує країна, на території якої відбуваються міжнародні злочини. Чи з якихось причин не може це зробити, бо є якісь обмеження: організаційні, фінансові тощо. Чи не хоче це робити.
Україна може і хоче розслідувати. А з МКС ми зараз працюємо дуже плідно. Думаю, у них це такий перший досвід за всю історію існування, коли МКС працює в таких партнерських стосунках з національною системою.
МКС є незалежною інституцією, вони беруть нашу доказову інформацію по будь-якій справі, яка їм цікава. Бо якщо ми їм відправимо туди 140 тисяч зареєстрованих проваджень, то, думаю, що просто паралізуємо роботу МКС. Та й в цьому немає жодного сенсу. Ми знаємо, які в них пріоритети, знаємо їхній напрямок руху. МКС – це незалежна інституція, але вони діляться з нами магістральними напрямками. Наприклад, з того, що вже стало публічним – це депортація дітей.
Також вони працюють по фактах, які стосуються знищення енергетичної структури. У нас же є своє "магістральне" кримінальне провадження, в якому вже пред’явлено перші підозри.
А коли якоюсь темою зацікавилась МКС, для нас це означає, що ми маємо зупинити розслідування. Тому що маємо уникати подвійного переслідування у двох юрисдикціях за один і той самий злочин.
Вони надсилають нам запити в межах міжнародної правової допомоги, ми передаємо їм матеріали.
Зараз також вони озвучили, що фокусуються на місцях несвободи, катуваннях, сексуальному насильстві. І ці місця несвободи як для цивільних, так і для військовополонених.
Бувають ситуації, коли громадські організації наполягають на тому, що треба направити в МКС провадження за якимось окремим фактом. Але МКС, як правило, не фокусується на індивідуальних справах – їх цікавлять масштабні злочини, які є частиною політики держави, до яких причетні найвищі посадові особи.
Ми з ними гармонізуємось, виходимо з їхніх пріоритетів, і сприяємо тому, щоб вони взяли якомога більше суб’єктів, яких будуть переслідувати.
– Ви сказали, що якщо якоюсь справою зацікавився МКС, ви маєте зупинити розслідування. Можете пояснити детальніше чому?
– Наприклад, ми оголосимо підозру, а потім направимо провадження в суд. Вирок буде національного суду. І тоді вже постає питання, чи візьме МКС собі цю справу. Бо особа вже покарана за скоєний злочин. І потім МКС може бути звинувачений, що повторно притягнув особу до відповідальності за те ж, за що раніше вже притягнуто.
– Як ви ставитесь до судів, які масово відбуваються в Росії щодо наших військових і цивільних? Чи відслідковуєте такі судові процеси?
– Ми займаємся цими процесами в контексті такого злочину, як порушення права на справедливий суд. Те, що відбувається – це фабрикація кримінальних справ і притягнення людей до відповідальності по надуманих мотивах. Це є воєнним злочином.
Перший такий випадок був у так званій "ДНР", коли був винесений вирок комбатантам – іноземцям, які абсолютно на законних підставах перебували в Україні у складі Збройних сил. І їх не можна за це притягати до відповідальності.
Зараз у нас вже є перша підозра представнику Слідчого комітету Російської Федерації якраз за те, що він сфабрикував справу. Ми змогли довести, що особа не могла знаходитись там, де вони кажуть, що це фальсифікація з боку слідчого.
Продовжуємо працювати по цьому напрямку. Тут ціла зв’язка: слідчі Слідчого комітету Російської Федерації, прокуратура і суди. Можна сказати, що це така злочинна організація по фабрикації справ проти наших військових та цивільних.
– Чи не вийде так, що ті, кого вони встигнуть засудити, залишаться потім в російських колоніях навіть після закінчення війни? Бо ж формально суди відбулися і вироки є.
– Вони точно не залишаться поза увагою. Велику роботу проводять Координаційний штаб з питань обміну полоненими Головного управління розвідки Міноборони і Центр обміну полоненими Служби безпеки України.
Наше завдання – зафіксувати, де ці люди зараз і що з ними відбувається. Щоб, коли буде можливість їх звідти забрати, ніхто не випав з поля зору.
"ДЛЯ РОСІЯН ЖУРНАЛІСТИ, ЯК І ВІЙСЬКОВІ, ТАКОЖ ВОРОГ НОМЕР ОДИН"
– Нещодавно стало відомо, що в полоні померла журналістка Вікторія Рощина. В російських колоніях також залишається ще немало наших журналістів. По таких фактах в Україні проводяться розслідування?
– Безперечно. Журналісти для нас є представниками групи, про яку я вже казав. Це група людей з найбільш проактивною позицією, яку таргетують росіяни. Для росіян журналісти, як і військові, також ворог номер один. Бо ці люди впливають на думки інших людей.
– Вони їх утримують і судять як цивільних чи як військовополонених? Бо росіяни іноді люблять підміняти поняття.
– Цивільна особа не може бути в полоні. Бо полон сам по собі – це правило війни. Тобто, коли військових беруть в полон – це відповідає правилам, які передбачені міжнародним гуманітарним правом. Просто сторона, яка їх взяла в полон, має дотримуватись взятих на себе зобов’язань. Але росіяни цього не роблять. А коли військовополонених страчують – це найбільш жорстоке порушення міжнародних зобов’язань.
Військовополонених мають тримати у відповідних умовах, забезпечувати повноцінне харчування, медичну допомогу, допускати до них представників Червоного Хреста. Це все те, що Росія масово порушує. І тоді ми проводимо розслідування. Сам же факт перебування військового в полоні не є злочином. Іноді до нас звертаються і кажуть: "людина в полоні, запускайте розслідування". Пояснюємо, що таку інформацію потрібно надавати не нам, а Інформаційному бюро, Червоному Хресту, щоб військових витягували з полону.
А от коли цивільну особу затримують – це вже злочин. І це насправді дуже важливий момент. Бо коли ми говоримо цивільні у полоні, то применшуємо ступінь тяжкості злочину, який вчиняють росіяни. У випадках з цивільними про полон не йдеться – це незаконне затримання, незаконне позбавлення волі. І треба цивільних не лише звідти забрати, але й розслідувати кожен такий факт.
Коли росіяни готувались до війни, то звільнили колонії, щоб тримати потім там наших людей. Десь військових тримають окремо, десь разом з цивільними. Наприклад, в Оленівці вони утримували і військових, і цивільних. Це вкотре підтверджує, що вони не розрізняють ці категорії.
Хоч по утриманню цивільних навіть умов в жодній з міжнародних конвенцій не виписано, бо їх не можуть безпідставно утримувати в місцях несвободи взагалі. Але хіба Росія на це зважає?
– Журналістів майже не повертають. Немає на кого міняти?
– Я б тут не казав про обмін.
– Про що тоді казати, щоб добитися повернення наших колег-журналістів?
– Я тут бачу необхідність продовжувати тиск на росію з боку міжнародної спільноти. Ми стикнулися зі злом. Це як говорити із зомбі – людської мови вони не розуміють, лише силу. І якщо вони розуміють силу тиску міжнародної спільноти, то треба це точно просувати.
В чому небезпека слова "обмін"? Якщо ми говоримо, що обмін цивільних можливий, то ми опиняємось із росіянами не в рівних умовах. На тимчасово окупованих територіях кілька мільйонів українців, а у нас тут немає такої кількості цивільних росіян. Наші правоохоронці затримують наших громадян, які працюють на ворога – за шпіонаж, колабораційну діяльність. Але не для поповнення фонду, а тому що вони вчиняють злочини.
І якщо ми запропонуємо обмін саме цивільних на цивільних, то росіяни на окупованих територіях почнуть масово затримувати людей. При цьому ми вимушені будемо віддавати їм тих, хто у нас тут вчиняє злочини (диверсії, шпіонаж тощо), а вони будуть віддавати нам людей, яких просто на вулиці зловили.
– Це все звучить логічно. Але як тим, кого вони утримують там вижити, не маючи особливо шансів повернутися? От Вікторія вже померла. Щось відомо про причину її смерті?
– Наразі поки що невідомо.
– Росіяни мають інформувати українську сторону про тих, хто помер у них в слідчих ізоляторах чи колоніях?
– Розмежуймо цивільних і військових. По військовополонених вони мають постійно інформувати Червоний Хрест, допускати представників цієї організації до них, листи передавати, надавати можливість контролювати умови утримання. Цього ж не робиться.
З цивільними ще складніше. Це як в ситуації, коли якийсь маніяк тримає когось в заручниках. Треба вести з ним перемовини, щоб забрати звідти людину, а не казати йому: "Ти ж дивися, дотримуйся міжнародних конвенцій і прав людини".
– Є кримінальні провадження щодо дій російських пропагандистів, які відіграють значну роль у війні?
– Наразі розпочато ряд масштабних розслідувань за фактом сприяння представниками ЗМІ РФ, релігійних організацій та інших осіб у підготовці та веденні агресивної війни та анексії території України. Вже направлено в суд обвинувальні акти щодо п’яти осіб. Серед них – пропагандистка кремля Симоньян, керівник медійного холдингу так званої "ДНР" Беседін, помічник президента російської федерації Мединський, колишній керівник ради директорів "Перший канал", дипломат, ректор МГІМО рф Таркунов, артистка Чичеріна.
Окрім того, повідомлено підозру 14 особам, серед яких – пропагандисти Скабєєва, Кісельов, Соловйов та інші. Наразі продовжується робота відносно 280 пропагандистів, державних медіахолдингів та корпорацій рф.
– У Молдові затримано одного з кремлівських ідеологів війни Дмитра Чистіліна – розробника "Стратегії інформаційної війни", що виправдовувала повномасштабне вторгнення Росії. Була інформація, що йому пред’явлено підозру. Що з ним зараз?
– Україна намагається таких осіб забирати, якщо є підстави для екстрадиції. В Україні обладнано кілька місць для тримання таких осіб. Вони в більш безпечній частині нашої країни. Там є відповідні заходи безпеки, зокрема, й бомбосховища. І комунікуючи з міжнародними партнерами, наші колеги їм про це говорять. Намагаються їх переконати все ж віддавати таких осіб. Бо коли Фінляндія відмовилася нам віддати затриманого там колишнього ватажка неонацистської диверсійно-штурмової розвідувальної групи "Русич" Яна Петровського – це був сигнал для багатьох інших країн. Але зараз з фінами, слава Богу, інша ситуація. Там у них тривають суди, а ми зі свого боку їм забезпечили те, що могли. Сподіваємось, що найближчим часом буде рішення їхнього місцевого суду.
Тому тема депортації болюча і більш, мабуть, політична. Але ще раз повторюся: Україна створила усі умови для того, щоб таких осіб сюди передавали. По цьому громадянину, про якого ви запитуєте, також зараз ведуться перемовини.
– Ви згадали про трагедію в Оленівці. У цій справі закінчилось розслідування?
- Поки що ні. Під час слідства ми спростували їхню версію про те, що це українці завдали удару по колонії. Та ще кілька версій досі відпрацьовується слідством, бо ми не маємо туди доступу.
– Україна нещодавно ратифікувала Римський статут. Також було прийнято законопроєкт, яким вносяться зміни до Кримінального кодексу. Як це вплине на розслідування воєнних злочинів?
– Це критично важливий для України крок. По-перше, ратифікація – це визнання повноважень Міжнародного кримінального суду. Україна і так його визнала раніше, але через іншу процедуру. А тепер ні в кого загалом немає питань, що МКС має повну юрисдикцію. Виключення – це обмеження на сім років щодо переслідування громадян України. Україна зробила це застереження і це передбачено Римським статутом.
Також ратифікація передбачає, що Україна імплементує Римський статут в своє законодавство. Різні країни по-різному це робили. Хтось розширював тлумачення, хтось звужував. Це вже виключно національна справа.
Офіс Генерального прокурора напрацював цілу низку пропозицій до законопроєкта, який був ініційований президентом. Ми виходили з нашого досвіду розслідування. Ці пропозиції були враховані.
Що нам дає вже прийнятий закон? Перше – це поява в Кримінальному кодексі злочинів проти людяності. Це дає нам можливість показати в суді масштабність та системність злочинів, які вчиняють росіяни на нашій землі.
– Що ще важливого вводить цей закон?
– Вводиться універсальна юрисдикція. Тобто, якщо людина вчинила міжнародний злочин на території іншої країни, а потім приїхала до нас, і з якихось підстав Україна не може її видати в ту країну, то ми зобов’язані притягти його до відповідальності.
– Йдеться не про громадян нашої держави, правильно я зрозуміла?
– Так. Також цим законом заклики до геноциду визнано тяжким злочином і відповідно змінено міру покарання.
Окрім того, змінено назву статті, за якою ми розслідуємо злочини, скоєні під час війни – тепер це "воєнні злочини", а не "порушення правил і звичаїв ведення війни. І трохи змінено частину 2 цієї статті, бо раніше вона передбачала посилення відповідальності за умисне вбивство. А ми маємо багато випадків, коли люди у нас гинуть, а немає можливості довести, що це було саме навмисне вбивство. Тому тепер є уточнення про тяжкі наслідки, які призвели до загибелі людини.
І ще одна новація – це командна відповідальність. До речі, ті, хто лякав наших військових відповідальністю, забували казати, що командна відповідальність передбачена давним-давно. В Кримінальному кодексі, в розділі про військові злочини, є стаття, де йдеться про бездіяльність військової влади. Там чітко прописана командна відповідальність наших військових командирів в умовах збройного конфлікту. А от щодо росіян, то було питання. Тому що прямої норми щодо командної відповідальності російських військових не було. Хоча й тут були різні підходи. Був підхід, який полягав у тому, що Україна може притягати по командній відповідальності за відсутності норми в Кримінальному кодексі з прямим посиланням на Женевську конвенцію і додаткові протоколи. І ми відпрацьовували цей механізм.
А зараз, коли в Кримінальному кодексі є окрема норма про командну відповідальність – це нам значно спростить притягнення російських керівників різного рівня до відповідальності, коли відсутні дані, що саме ця особа дала прямий наказ.
Тепер якщо він або вона відповідали за певну територію, на цій території вчинялись десятки, сотні чи тисячі воєнних злочинів в певний період, ця особа вже буде нести відповідальність.
– А є випадки, коли відкриваються кримінальні провадження проти українських військових за воєнні злочини?
– Є. І такі провадження розслідуються. Бо якщо цього не робити, то до України будуть питання і такими фактами займатимуться міжнародні інституції. Це те, про що ми з вами говорили. Якщо Україна не хоче або не може розслідувати якісь міжнародні злочини, то за них може взятися МКС.
Наше завдання – показати, що Україна об’єктивна і такі розслідування ведуться.
Також ми намагаємось доносити до наших військових і їхніх командирів думку про те, що навіть той факт, що на Україну напали, не позбавляє нас обов’язку дотримуватись Женевської конвенції. Це дуже важливий момент. Бо ми колись спілкувались з колегою з Хорватії і він нам казав, що хорвати свого часу вважали, що захищаються і на них не поширюються правила, тому дозволяли собі певні порушення міжнародного гуманітарного права. А коли Хорватія захотіла стати членом Євросоюзу – в них запитали, що з розслідуванням по тих фактах воєнних злочинів, де звинувачували хорватів. А оскільки вони відповіли, що нічого не робилося, їм заблокували вступ на цій підставі. Бо йдеться про верховенство права. І вони вимушені були через 10 років після закінчення війни почати розслідування по своїх військових командирах. Це, звісно, викликало неабиякий резонанс в суспільстві. Тому і ми, і командування Збройних сил і керівництво Міноборони намагаємось упередити порушення міжнародного гуманітарного права. Наприклад, в Міністерстві оборони створено відповідний підрозділ з міжнародного гуманітарного права, фахівці якого проводять доволі багато занять, інструктажів для того, щоб упередити вчинення можливих воєнних злочинів.
– Також мають можливість притягати наших військових до відповідальності правоохоронні органи інших країн, незалежно від того, чи ратифікували вони Римський статут чи ні. Бо заявником в таких справах може бути будь-яка людина, яка виїхала з України під час війни і вирішить звинувати у скоєнні воєнного злочину когось з українських військових. Є такі випадки?
– Були такі звернення до нас. Але коли ми заявили, що Україна сама проведе розслідування, в тих країнах, які звертались, розслідування були зупинені.
Я розумію обурення військових, які кажуть, що Україна притягає до відповідальності своїх, розслідуючи такі провадження. Ми можемо цього не робити, якщо хочемо, щоб це робили наші міжнародні партнери. Але кращий запобіжник – не вчиняти воєнні злочини.
"РОСІЯНИ МАСОВО ЗАСТОСОВУЮТЬ ХІМІЧНУ ЗБРОЮ ПРОТИ НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ"
– У Монголії не заарештували Путіна за ордером Міжнародного кримінального суду. І хоч в МКС вже на це публічно відреагували, Путін залишився на свободі. Чому не дієвий в таких ситуаціях Римський статут і не можна примусити країну його дотримуватись?
– Це питання виходить за межі війни між Росією і Україною. На жаль, тут політики значно більше, ніж права. І це стосується багатьох речей. Починаючи зі створення Спеціального трибуналу, який Україна просуває. Для юристів – це питання одного дня. Політики ж враховують безліч інших факторів. Я маю на увазі наших партнерів.
Так само й з дотриманням Римського статуту. Певно, має бути дієвий інструмент покарання за невиконання зобов’язань по Римському статуту.
– Його не існує?
– Скажімо так: є поле для вдосконалення в цій сфері. Це питання насамперед до Міжнародного кримінального суду. Вони мають вживати дієвих заходів. Бо те, що відбувається, руйнує міжнародну систему правосуддя.
– Досить часто в інтерв'ю військові розповідають про застосування проти них отруйних газів, фосфорних бомб і інших заборонених засобів ураження. Такі факти документуються?
– Безумовно. В цьому напрямку ми працюємо разом зі Службою безпеки України і відповідними міжнародними організаціями, які відповідають за заборону хімічної зброї. Наразі очікується ціла низка візитів міжнародних експертів, під час яких вони можуть переконатися в тому, що подібні факти мають місце.
Росіяни масово застосовують хімічну зброю проти наших військових. Зокрема, газ хлорпікрин, який використовується на полі бою. Це порушення міжнародного гуманітарного права.
Україна зі свого боку намагається це якісно документувати. Безумовно, є певні складнощі з документуванням таких злочинів на полі бою, але ми все одно це робимо. А також співпрацюємо з міжнародними партнерами, розробляємо алгоритми дій, наші фахівці проходять навчання і т.ін.
– Намагаючись знищити нас як націю, росіяни не шкодують об’єкти культурної спадщини. Чи є дані про кількість зруйнованих або пошкоджених пам'яток, вкрадених колекцій?
– На початку цього року в нашому департаменті був створений окремий відділ, який фокусується саме на об’єктах культурної спадщини. До цього був ще напрямок – розкрадання, контрабанда культурної спадщини – розслідуванням таких злочинів займалися наші колеги з іншого підрозділу. Зараз ми це зводимо до купи. Ми також працюємо дуже плідно з представництвом ЮНЕСКО в Україні, вони ведуть окремий реєстр.
Саме Офіс Генерального прокурора почав порушувати питання про те, що в Україні має бути реєстр культурної спадщини, який має вести Міністерство культури. Яке з різних причин тривалий час цього не робило, але наразі ситуація почала змінюватися на краще, реєстри почали формуватися.
В Україні також є досить потужний пул неурядових організацій, які займаються саме культурною спадщиною. Ми ж юристи, а вони саме фахівці з культурної спадщини. І у нас складається така група з різних неурядових організацій, представників ЮНЕСКО, наших прокурорів.
Цього року ми ініціювали дві конференції по темі культурної спадщини для того, щоб максимально привернути увагу до цієї проблеми. І окрім того, що знищення об’єктів культурної спадщини – це сам по собі злочин, ми також це потенційно розглядаємо в загальній канві геноциду.
Чому вони її так атакують? Бо вони атакують наше минуле, наше майбутнє і наше теперішнє. Наше майбутнє – це діти, яких вони вивозять і "промивають" їм мізки. А наше минуле – це культурна спадщина.
Вони свідомо це роблять. Навіть, коли крадуть ікони, картини, різні артефакти в Україні, то вивішують їх в своїх музеях під іншою назвою. У них немає свого глибокого коріння, вони варвари.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
