"Я працював у слідчих групах по шести маніяках, зокрема по Василькову, коли ловили Елвіса, у якого лише доведених було 28 убивств, але нічого схожого на те, що вчиняють росіяни, не бачив", – Ігор Малиш
Бо під час війни вони виявили неабияку сміливість і мужність, допомагаючи евакуйовувати людей, доставляючи гуманітарну допомогу на окуповані території. Маючи унікальні автомобілі, які в мирний час були мобільними криміналістичними лабораторіями, вони з їхньою допомогою рятують життя.
"ЦЕ БУЛО ДЕСЬ ЗА 300 МЕТРІВ ВІД ЗАГАРБНИКІВ. ДИВЛЮСЯ, ВОНИ МЕНІ МАХАЮТЬ, ОЧЕВИДНО, СПРИЙНЯЛИ ЧЕРЕЗ КОЛІР ФОРМИ ЗА СВОГО"
– Пане Ігорю, війна для вас почалася цього року чи маєте бойовий досвід?
– У 2015 році був в АТО, брав участь у бойових діях. Наш підрозділ був у місті Мар'їнці Донецької області.
– Ви тоді працювали в поліції?
– З 1998 року працював у міліції, а з 2015 року, коли відбулася реформа, – в експертно-криміналістичній службі Міністерства внутрішніх справ. Після реформи наша служба розділилася на інспекторів, які залишились в поліції, – їх було лише 400 і вони були тільки у відділах і відділеннях поліції, – й експертну службу, яка є самостійним органом міністерства.
Наприкінці 2016 року мене запросили до лав Національної поліції з метою створення в Головному слідчому управлінні потужного підрозділу, який би займався пошуком, виявленням, фіксацією і вилученням слідової інформації на місцях скоєння кримінальних правопорушень. Ми його створили в березні 2017 року. А в середині того ж року відповідні відділи з’явилися в регіонах. Коли ми прийшли в поліцію, не було ні нормативної бази, не відповідного матеріально-технічного забезпечення. Тому з 2017 року почали, по-перше, організовувати відповідне нормативно-правове забезпечення. По-друге, розробляти відповідні норми належності й сучасні зразки або входити в групи з розробки сучасних зразків криміналістичної техніки, спеціалізованих криміналістичних лабораторій, методів і методик проведення криміналістичного огляду під час слідчої дії і багато чого іншого.
На початку 2018 року вийшли на той етап, коли спільно з інженерами, автомобілістами, конструкторами зробили перший проєкт, який ми запатентували, – пересувну криміналістичну лабораторію, яка б залучалася під час розслідування тяжких резонансних злочинів з метою ефективного пошуку, збору, фіксації й вилучення слідової інформації, відтворення обстановки і обставин подій, які відбулися, проведення слідчих експериментів із використанням найсучаснішого обладнання і найсучасніших криміналістичних практик.
Ми такий перший автомобіль сконструювали 2018 року, чудово впоравшись із поставленим завданням. А воно звучало так: розробити такий автомобіль, який може везти близько 2 тонн обладнання і буде максимально безпечним. Розроблялась так звана капсула-безпека, як це робиться у болідах "Формули-1" і гоночних автомобілях. Тобто в разі ДТП, якщо автомобіль перекинеться, він абсолютно не змінює своєї конструкції. Той вантаж, який включає в себе криміналістичну техніку, спеціалізоване обладнання, не травмуватиме екіпажу, який перебуває в автомобілі під час руху, а також цей вантаж не буде знищено чи пошкоджено в разі аварії. Вантаж фіксується так, що в разі перевертання, скидання, наїзду, навіть падіння автомобіля з моста з ним нічого не станеться. Також розробили спеціалізований мікроклімат автомобіля, тому морози чи спека нам не страшні. Немає перепаду температури, вона стабільна. Наші автомобілі зберігаються на вулицях, ми не маємо якихось втрат реактивів чи спеціалізованих порошків через холод чи спеку.
Окрім того, ми розробили і впровадили мережу живлення без використання бензогенераторів. Наш автомобіль – це ще мобільний офіс криміналіста на колесах, і ми можемо повноцінно під’єднувати безліч криміналістичної техніки, заряджати ноутбуки, принтери. Повністю автономний комплекс.
У 2019 році перший такий автомобіль уже був у розпорядженні Головного слідчого управління Нацполіції, а з 2020 року ми маємо такі автомобілі у десяти регіонах. Іноземні делегації, які приїжджали в Україну, були вражені, бо окрім тих характеристик, які я назвав, ще було завдання – зробити навантаження на ходову частину автомобіля таким чином, щоб вона не зношувалася під час експлуатації й не було збільшення використання пального. Тобто він не мав зайвих або сторонніх навантажень, не було збільшення використання пального, і коли він на великій швидкості входив у якісь повороти, його не заносило. Під час конструювання ми врахували близько 20 параметрів.
Коли ми показали його на тренінгу, який проводили провідні криміналісти Сполучених Штатів Америки, він їх здивував, ходили як на екскурсії в музеї. Нам було, звичайно, приємно.
– А у них що, немає нічого схожого?
– У них є, але це все простіше, не так глибинно. А коли у нас обмежений бюджет і купа завдань треба думати, як їх реалізовувати. Я просто знаю, що означає придбати службовий автомобіль, яка це тривала процедура, як його потім обслуговувати тощо. Тому й ставив для себе 20 параметрів, які враховував під час формування такої мобільної криміналістичної лабораторії. У них підхід простіший – потрапила машина в ДТП, її викинули на смітник і поїхали на іншій.
Коли спілкувалися з американцями, сказав, що якби не війна, то ми б ще удосконалили модель такого автомобіля, бо задуми вже є.
– Як змінилася робота криміналістів із початком повномасштабного вторгнення рф?
– Наш підрозділ, як і підрозділ Київської області й багатьох інших регіонів, почав боронити свій рідний край. Ми всі отримали зброю, і жоден працівник мого підрозділу не покинув меж гарнізону. Підкреслюю – жоден! Навпаки, ми були на перших рубежах і виконували ті завдання, які виконували військовослужбовці Збройних сил, бійці Національної поліції. І це включаючи навіть жінок.
Також ми працювали разом із волонтерами, з якими налагодили зв'язок із перших же днів. Ми криміналістичну техніку з цих пересувних лабораторій тимчасово перемістили у безпечні місця, і своїми спеціалізованими автомобілями розвозили гуманітарну допомогу куди тільки можна.
Ще 5 березня, коли починалась окупація частини Ірпеня, виводили й вивозили звідти місцевих мешканців. Я був того дня в кінці Ірпеня з боку Бучі. Це було десь за 300 метрів від загарбників. Був тоді у чорній формі, забув навіть жетон зняти. В Ірпінь заходив російський ОМОН, у них теж чорна форма. І вони чи то розгублені були, чи неуважні, не знаю. Дивлюся, вони мені махають, очевидно, сприйняли через колір форми за свого.
Я бачив БТРи, як вони стріляли по будинках, у мене є відео і фото, знімав на телефон. Бачив будинок, по якому проводили залпову стрільбу, з якого я особисто евакуював батька співробітниці з мого підрозділу. Тому що з ним не було зв’язку, у неї була паніка і вона просила його знайти і витягти звідти. Ми поїхали з хлопцями, прорвали всі кордони (посміхається, – авт.) ЗСУ, СБУ, поліції, дісталися туди й усе-таки вивели його. Я бачив, як було влучення в квартиру, де вони проживали, він зазнав контузії, ми його спустили вниз і привезли в Київ.
Під час окупації Київщини ми фактично врятували багато людей від голодної смерті. Ми возили продукти на Полісся, і було проведено певну роботу, щоб вони потрапляли в окуповані села.
Допомагали вибратися з таких сіл людям, які потребували медичної допомоги. В одному з сіл Вишгородського району жила ВІЛ-інфікована сім’я. Мати померла, бо не мала там в окупації доступу до ліків і медиків, а її доньку нам вдалося врятувати. Подальше лікування дівчинка проходила в клініці "Охматдит".
Наші автомобілі не стояли. Вони цілодобово возили їжу, одяг, ліки. Макарів, Бородянка… Але возили до певного місця, де не бачили окупанти, потім через місцевих усе переправляли далі. Це вже окрема історія.
"ЩЕ МОСТА НАВІТЬ НЕ БУЛО, А МИ ВЖЕ БУЛИ НА БЕРЕЗІ Й ПЕРЕДАВАЛИ ХАРЧІ"
– Як люди жили в цей період? Що вони розповідали?
– Було важко, люди боялися, голодували. Мене вразила одна ситуація. Орки мародерили в магазинах, але місцеві жителі, навіть діти, не заходили туди. Ми були вражені саме позицією наших громадян, що вони не можуть навіть у таких складних умовах дозволити собі щось там брати, щоб не стати мародерами. Хоча я вважаю, що в тих обставинах вони б не були мародерами, але люди цього не робили. Тому ми доставляли їжу, використовуючи різні хитрощі. Це не були масштаби вагону поїзда, а масштаб пакета, але таких пакетів була тисяча.
Як тільки ми розуміли, що от-от буде деокупація території, перебудовували нашу логістику, і хоч це був величезний ризик, робили поблизу міні-склади з продуктами. Першою у Вишгородському районі, наприклад, звільнили Катюжанку, а у нас під Вишгородом на ту мить уже був склад. Ще моста навіть не було, а ми вже були на березі й передавали харчі.
У нас був зв'язок із місцевими жителями, ми знали, наскільки там усе тяжко. В останній тиждень перед деокупацією там був голод, страшна історія…
– Зараз на деокупованих територіях ми бачимо не менш страшні воєнні злочини російських військових, які допомагаєте фіксувати і розслідувати. Розкажіть.
– Оскільки ми допомагали місцевим жителям на окупованих територіях, то на момент їх звільнення на 80% володіли інформацією про те, що там відбувалося й де яких руйнувань завдано, які катування застосовувалися до людей, знали про розстріли. Потрібно було перевести все це в юридичну площину і правильно зафіксувати. І ми розпочали роботу.
Перше, з чим зіткнулися, це масовість злочинів, і відповідно великий обсяг роботи. Тому було прийнято рішення, і мене підтримали в цьому начальник Головного слідчого управління й голова Національної поліції, щоб понад 50 найкращих криміналістів України з пересувними криміналістичними лабораторіями було спрямовано на деокуповані території Київщини.
Робота була досить кропіткою і для нас де в чому новою. Бо принцип такий самий, як під час проведення звичайних слідчих дій, але такої кількості насилля, вбивств, трупів і такої жорстокості ми за всі роки роботи не бачили. Хоч у мене, наприклад, досвід роботи в правоохоронній системі – понад 20 років. Та і в колег його чимало.
Я працював у слідчих групах по шести маніяках, зокрема по Василькову, коли ловили Елвіса, у якого лише доведених було 28 убивств, але нічого схожого на те, що вчиняють росіяни, не бачив.
– Можете розказати про результати вашої роботи?
– Деталей повідомити не можу, скажу лише, що результати нашої роботи вже зараз дають певну позитивну динаміку для слідства. Ми розуміємо, хто вчиняв злочини. Тобто не якась військова частина чи якийсь десантник, а конкретні особи.
Нині вже налагоджено співпрацю з криміналістами європейських країн і Сполучених Штатів Америки, ми проводимо спільні тренінги, підвищуємо свій рівень знань і намагаємося впровадити в практичну діяльність найсучасніші методики криміналістичного пошуку, виявлення і фіксації слідів під час проведення слідчих дій.
Ми намагаємося зробити дуже технологічним і швидким процес збирання й фіксації слідової інформації.
Більше, на жаль, я не зможу вам розказати, щоб не розголошувати таємницю слідства.
– Є суттєва відмінність у тому, як відпрацьовують воєнні злочини наші криміналісти й іноземні? Методики універсальні чи кожна країна має свої напрацювання з цього приводу?
– Усі методики спрямовано на те, щоб отримувати конкретний результат, хоча методика в якісь країні може мати свою специфіку, яка зокрема залежить і від техніки, яка застосовується криміналістами. Але, як на мене, найсучасніші методики створюються в нашій країні, тому що з такими подіями, як у нас, мало країн у світі стикалося. Іноземні колеги також набираються досвіду в нашій країні, й ми спільно з ними стоїмо вже на тій межі, де говоримо про найсучасніші методи і методики.
– Коли розкопують братські могили, це ж уже не місце вбивства. Як працюєте в таких випадках? Намагаєтеся встановлювати, де саме вбивали людей?
– Ми проводимо комплекс заходів, щоб встановити – це справді братська могила чи це саме місце скоєння злочину, тому буває по-різному.
– Ви служили на Донбасі, коли там була найгарячіша фаза збройного конфлікту, вам є з чим порівняти. Тоді там теж було так багато масових убивств цивільного населення, а про це просто публічно не казали?
– Ні, такого, як зараз, не було. На те, що відбувається, вплинула багато в чому російська пропаганда, російська армія, громадяни, які її підтримують у цих воєнних злочинах, зазомбовані. Серед чинників – також умови їхнього життя, їхні злидні. Все, що відбувається у їхній країні, накладає відбиток на тих, кого зараз кидають в Україну. Це варвари, загарбники, нелюди, їх має масово судити Міжнародний трибунал.
В їхній поведінці немає логіки. Ви ж бачите, що там відбувалося, з тих фактів, які стали публічними. От скажіть мені, як може нормальний військовий красти і вивозити собачу будку?
– Я бачила таке фото в соцмережі, але думала, що це мем.
– Ні, росіяни забирали і вивозили не лише собачі будки, але й собачі миски. Йдеться не про ті, які продаються в зоомагазинах, а старі, металеві.
– Навіщо?
– Орда. Вони навіть писати не вміють. Намагалися дряпати якісь послання для нас на стінах, але в цих фразах загалом немає логіки. Тому ще одним із чинників їхньої жорстокої поведінки, думаю, був рівень досвідченості наших сільських жителів, рівень їхнього життя, який викликав у загарбників заздрість і лють.
Тетяна Бодня, "Цензор.НЕТ"
