Іван Матейко: "На Київщині я вперше зіткнувся з авіацією. Коли по тобі "прилітає" ФАБ-500 і розривається - це незабутні враження"

Підготувався заздалегідь, тому 24 лютого о сьомій ранку вже був готовий вирушати на фронт. Зараз служить у 10-й Гірсько-штурмовій бригаді. Днями соцмережами розлетілося відео, на якому Іван коментує роздачу повісток до військкомату як покарання. З цього питання ми й почали нашу розмову.

"РОБОТА АРТИЛЕРІЇ ТАКА, ЩО РАНІШЕ ЗА РОКИ АТО ВИСТРІЛЮВАЛИ СТІЛЬКИ, СКІЛЬКИ ЗАРАЗ МОЖУТЬ ЗА ДЕНЬ"

- Нещодавно ви запостили досить емоційне відео, на якому обурюєтеся через те, що цивільним виписують повістки до військкомату задля покарання. Цитую: "Люди, перестаньте відправляти на фронт і в армію всіх, хто щось накосячив. Забудьте за те, що армія чи війна - це якесь покарання … Захищати країну – це честь". Що спонукало вас його записати?

- Я вперше за пару тижні добрався до інтернету й прочитав, що в Одесі відпочивальникам призовного віку на пляжі видали повістки. Я подивився коментарі до тих новин і мене то зачепило. Хоча насправді, це давно назрівало. Ми з хлопцями між собою неодноразово обговорювали такі дії. Тому це не тільки моя думка.

- Радник міністра внутрішніх справ Вадим Денисенко підтвердив, що такі повістки роздають, але запевнив, що це не масове явище. Припустив, що в деяких регіонах так роблять для того, щоб вплинути на настрої людей, які почали забувати, що йде війна. Видається так, наче розслабилися. Зокрема ті, хто на заході України. Ви як думаєте?

- Так, розслабилися, тому що не відчувають війни. Я так само живу на заході України. Після АТО переїхав з Києва до Франківська. Зараз, коли приїжджав на захід (мене перевели на іншу посаду, йшла робота по формуванню нового підрозділу, тому я трохи був тут), то бачив: у деяких людей сприйняття інше, аніж у тих, хто реально бачив жахіття війни. Вони не розуміють і не усвідомлюють того, який це може бути жах та біда. Так, люди всі різні. У кожного – свої риси характеру та сприйняття дійсності. Хтось адекватно оцінює ситуацію, а хтось продовжує жити своїм життям, таким чином абстрагуючись від дійсності, хтось ігнорує, комусь – взагалі байдуже. Леонід Остальцев колись правильно сказав: 80 відсотків населення взагалі все одно, що відбувається.

- Як краще було б впливати на тих, хто неадекватно сприймає дійсність? Замість повісток можуть бути штрафи чи громадські роботи.

- Зараз важко з фронту говорити про те, як перевиховувати інших людей… Скажу так: відповідальність за те, що відбувається в країні, лежить на кожному індивідуально. І вона починається від кинутого на вулиці папірчика і закінчується тим, що людина проігнорувала вибори чи не допомогла комусь. І за війну відповідальність також лежить на нас усіх. На мені так само. Тому що я не зміг докласти усіх зусиль ще з 2014 року, щоб її завершити на тому етапі. Я завжди шукаю причину, насамперед, в собі. Вважаю, що кожен має робити так само. Коли зміниться підхід, і кожен почне відповідально відповідати за свої вчинки, тоді ситуація зміниться. Я, наприклад, своїм бійцям завжди кажу: "Від вас залежить життя вашого підрозділу, на вас лежить відповідальність за те, що ви робите, ніхто вам нічого не винен. Якщо ситуація в якомусь глухому куті, то не шукайте, що хтось замість вас має її вирішити, а робіть це самостійно. Тоді все буде гаразд. І життя у вас буде краще, і безпеку собі забезпечите, і все працюватиме належним чином".

- Поговорімо докладніше про фронт. Ви тут не вперше, як вже згадали і в нашій розмові…

- Так. У 2014 році був рядовим добровольцем Нацгвардії. За два роки отримав офіцерське звання, але не підписав контракт, а повернувся до цивільного життя. Переїхав з Києва до Франківська, тут зайнявся бізнесом - відкрив рекламну маркетингову агенцію, яка досить успішно працює.

- На якому напрямку ви зараз воюєте?

- На східному.

- До того ви були на Київщині. Де саме?

- В Макарові та північніше від нього – Королівка, Андріївка, Кухарі, Липівка.

- Ви - боєць із досвідом. Що для вас тоді на Київщині було вперше?

- На Київщині я вперше зіткнувся з авіацією. Коли по тобі "прилітає" ФАБ-500 (500-кілограмова авіаційна бомба. – О.М.) і розривається, це незабутні враження (всміхається. – О.М.).

- Чим взагалі, окрім масштабів, відрізняється нинішній етап війни від того, що відбувалося у 2014-му?

- Ми це навіть з хлопцями проговорювали: АТО 2014-2015 років порівняно із Київщиною – це квіточки. А тепер Київщина порівняно із ситуацією на сході – дитячий садок (посміхається. – О.М.). Ми сюди лише тільки повернулися, але хлопці із нашого підрозділу говорять, що робота артилерії така, що раніше за роки АТО вистрілювали стільки, скільки зараз можуть за день. Тобто вона раніше не була такою активною. Прилітає все. Посадки вичісують "Точками У". Відповідно, це зовсім інший рівень війни.

"ПОТРІБНО ПРИПИНИТИ ПОШИРЮВАТИ ДУМКУ, ЩО ПРОТИ НАС – АРМІЯ БОМЖІВ"

- Чи були у вас у 2014 році відчуття, що це все може перекинутися на всю країну?

- Були такі відчуття. Тоді у мене взагалі найбільшим страхом було, що після мене нікого не залишиться. Тому з’явилося бажання, щоб народилася дитина. Зараз же найбільший страх, що я не зможу нічого зробити, ця війна затягнеться на роки і синові доведеться так само воювати, як і мені.

Коли 2016 році я пішов з армії, ми з дружиною домовилися, що повернуся сюди за будь-яких обставин, якщо буде повномасштабне вторгнення– мене ніщо не зупинить. Так і сталося.

Починаючи з грудня, у мене це відчуття надзвичайно посилилося. Я тоді почав готуватися. Знайшов підрозділ, у якому хотів би продовжувати службу, пройшов необхідні співбесіди. Ми були постійно на контакті з хлопцями-однокурсниками, з якими разом закінчували офіцерські курси, координувалися, що робитимемо у випадку повномасштабної війни. Ми заздалегідь були попереджені, що це не жарти і що має відбутися. Починаючи з січня, я систематизував всі справи у своїй агенції, провів збори з людьми, зорієнтував пріоритетні напрямки роботи, попередив, що ми робимо у випадку, якщо починається масштабна війна. У 20-х числах лютого я написав усі довіреності на дружину, зокрема на майно та на виїзд дітей за кордон. Також склав рюкзак.

- Як для вас почалося 24 лютого?

- Мені з Києва подзвонив батько й каже: "Ну що ти? Спиш?". Я зрозумів, що просто так о четвертій ранку він дзвонити не стане (посміхається. – О.М.). Я почав збиратися. Тоді вже "прилетіло" по Франківську.

- Ви пішли у військкомат?

- Так. О 7-й вже був з речами на місці. У мене уже було розуміння, куди я йду, адже був в оперативному резерві першої черги. Відповідно, одразу поїхав у свій підрозділ, а через деякий час опинився на Київщині.

- Писали про те, що там у боях брали участь "вагнерівці" та "кадирівці". Ви їх бачили?

- Ні, ми їх не бачили. Зараз здебільшого війна ведеться артилерією. Тому на початках близькі контактні бої – це була рідкість. Зараз, правда, вони частіше відбуваються на сході України, тому що більша концентрація військ, а лінія зіткнення набагато ближча.

- А який він – наш ворог? Як його можна охарактеризувати?

- потрібно припинити поширювати думку, що проти нас – армія бомжів. По-перше, знати, що ти можеш бути вбитий бомжем - не дуже приємно (всміхається. – О.М.). По-друге, ми воюємо проти сильної армії. Як я сказав, зараз бої вже контактні. Їхня інтенсивність залежить від розташування. Тому що лінія зіткнення велика – десь зони більш активні, інші – менш. На сході – дуже близькі бої. На Київщині у таких брали участь окремі спецпідрозділи, або таке відбувалося під час штурму.

- Я з вами погоджуюсь, що не потрібно недооцінювати ворога та применшувати їхні можливості. Напевно, якби там були лише бомжі, ми б давно їх перемогли. А чи змінився ворог після звільнення Київської області?

- Спочатку вони думали, що пройдуться легким маршем, і все швидко закінчать. Тепер ні. Зараз вони вже більш підготовлені, навчені, пристріляні. Перегрупувалися та сконцентрували нормальні сили на потрібних їм напрямках. Ще одне: вони сьогодні зліші. Тому що у них немає виходу. А найагресивніший той ворог, який загнаний в кут. Невеликий у них вибір: тебе вб’ють або тут, або там.

- У людини завжди є вибір: можна було не йти на цю війну.

- Ми воюємо з ментально іншими людьми. Не треба порівнювати та аналізувати їхню поведінку, виходячи з нашого менталітету та нашого світогляду. У них зовсім інше сприйняття світу. Це люди орди. Як історик за освітою, скажу, що так завжди було. Так не воюють лише багаті армії, наприклад, американці, які повністю забезпечені.

"КОЛИ 2014-ГО МИ З ТОВАРИШАМИ ЙШЛИ ДОБРОВОЛЬЦЯМИ, ПЛАНУВАЛИ: ДО КІНЦЯ ЛІТА ЗАКІНЧИМО ВІЙНУ"

- Тоді поясніть, як історик: ця ненависть до України та всього українського зародилася в росії за правління путіна, чи вони й раніше хотіли "відкусити" шматок нашої території, захопити нас або взагалі знищити?

- Ви повністю відповіли на своє питання (посміхається. – О.М.). Я тут нічого нового не скажу. Лише підтверджу: ці імперські амбіції нікуди не зникли.

- Виходить, якщо з путіним щось станеться, про що зараз часто говорять, це війну не зупинить?

- Можливо, війна зупиниться на якийсь короткий термін. Може бути якась пауза, з’являться мирні домовленості, але через деякий час усе продовжиться. Або навпаки: війна не просто не припиниться в такому разі, а стане ще інтенсивнішою. Ніхто цього точно не знає. Будь-яка аналітика чи прогнози відносно того, як себе поведе противник, зараз не має сенсу. Це суцільний "чорний лебідь". Ти ніколи не вгадаєш, що відбудеться наступного моменту, й не проаналізуєш. Можна хіба тактично щось прогнозувати не короткий термін. Не більше того.

- Ви в підрозділі якось обговорюєте цю тему? Не ставите дедлайни, коли все гіпотетично може скінчитися? Від представників влади звучать різні прогнози: від пів року до року інтенсивних дій.

- Дивіться, коли 2014-го ми з товаришами йшли добровольцями, планували: до кінця літа закінчимо війну. У декого були квитки на якісь концерти, інші думали про поїздки. Але ж ви бачите, як до літа 2014 року "закінчилася" війна. Тому прогнозувати складно. Можу єдине сказати: ця війна надовго. Усі сходяться на цій думці. Вона на рік, два, п’ять чи десять? Точно ніхто не знає. Я ж кажу: у мене найбільший страх, що ця війна може дістатися "у спадок" моїй дитині. Якщо я її не завершу, муситиму готувати його до того, що він теж має бути воїном.

- У принципі, усьому суспільству потрібно до цього готуватися. Неодноразово вже порушували тему, що після війни Україна буде схожа на Ізраїль: кожен повинен вміти себе захистити, бажано навчитися стріляти, повсюди мають бути бомбосховища. Така реальність.

- Так. Знаєте, часто озвучують таку думку: як ми відбудовуватимемо країну після війни. Чекають цього моменту з квітами та парадами на честь перемоги, коли війна закінчиться. Але країну потрібно відбудовувати прямо зараз, в цей момент! Тому ще за рік до повномасштабного вторгнення наша агенція почала перелаштовуватися на експорт. Ми розуміли, що український ринок маркетингових дизайнерських послуг зупиниться, а нам потрібно заводити в країну кошти. Ми переключилися на експорт. Коли перед нападом ми проводили збори, я говорив: "Народ, для нас задача номер один – щоб ми стали максимально експортно орієнтовані. Активізовуємо роботу з нашими американськими клієнтами, а 30 відсотків часу витрачаємо на інформаційну боротьбу по захисту країни". Я пішов, а директор агенції дотримується цієї стратегії.

- Я бачила у вас на сторінці звернення англійською мовою до наших західних друзів із пропозицією по залученню наших фахівців. Був після того feedback? 

- В принципі, так. Жалітися немає на що. У нас все працює – довоєнні показники точно не впали. Ми притягуємо в країну долари (посміхається. – О.М.), експортуємо "розум".

- Ви у нашій розмові сказали про те, що здогадувалися про повномасштабний напад росії. Ви більше спиралися на власні відчуття чи на інформацію?

- Важко пояснити. Певне, шосте чуття (посміхається. – О.М.). Знаєте, коли ми з товаришами у 2014 році йшли на війну, я морально був до неї готовий – відчував, що на мій вік вона випаде. Але все потрібно сприймати виважено – без кіпішу. Що має бути – те буде. Я намагаюся бути реалістом.

- Це на війні допомагає?

- Цілком і повністю. За весь час моєї участі у бойових діях мав лише єдину панічну атаку в 2014 році, коли по мені працював снайпер, а я його не бачив і не знав, що відбувається. Після того нормально сприймаю все, що відбувається. Кожна людина в стресових ситуаціях проявляє приховані риси. Наприклад, вісім років тому у мене був командир, якого "накрило" після того, як він потрапив під перший обстріл. У нього стався нервовий зрив. Він став неадекватний - запив, почав стріляти по своїх. При тому, що на підготовці це був супер тренований боєць, усіх ганяв та підганяв. Я б ніколи не сказав, що він так себе поведе в бою. Ще один приклад: мій хороший друг і офіцер (в житті – тиха й спокійна людина), коли почався обстріл, моментально включився, ще й прикривав мене, а він важить десь 45 кілограмів. Тому я особисто дивлюся вже на те, як бійці проявляють себе в бою. Покладаюся на свої відчуття та попередній досвід. До того спрогнозувати їхні дії вкрай важко.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото і відео надані Іваном Матейком та з його сторінки у Facebook