Людмила Гусейнова: "У Новоазовську мене чекає прапор України, за який мене й арештували"
Фото: Роман Ніколаєв
Цій жінці 61 рік. Три роки вона провела в Донецьку в тюрмі. З них 50 днів – на сумнонозвісній "Ізоляції", весь інший час – у камері разом з хворими на сухоти та СНІД. Її звільнили сім місяців тому – під час так званого великого жіночого обміну. Тоді в Україну повернулися 100 військовополонених жінок і вісім цивільних. Людмила була однією з тих цивільних. З того моменту жінка займається тим, що активно розповідає всьому світові саме про цивільних, яких піддають тортурам на окупованих територіях за їхні погляди та відданість Україні. Більше того, вона просить всіх, хто зазнав сексуального насильства, не соромитися цього, не мовчати, а свідчити про злочини російської федерації. Зв’язатися з жінкою можна через фейсбук – у неї відкритий профіль, а також з представницями організації SEMA-Україна, дані про яку є в інтернеті.
Про все, що їй довелося пройти особисто, про тюрму і позов проти росії, про цивільних жінок, які залишаються в неволі, про пісні "Океану Ельзи" для військовополонених і голосування "проти" на "референдумі" в тюрмі, – про все це є в нашій розмові. Відеоверсію можна подивитися за посиланням.
"ТІЛЬКИ ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ Я ПОЧАЛА ГОВОРИТИ УКРАЇНСЬКОЮ"
- Я проживала в місті Новоазовськ, – розповідає Людмила. – З 2014 року це місто окуповане російською федерацією, на жаль, по цей час. Я завжди була громадською активісткою. У 2012 році організувала в нашому місті дитячий фестиваль "Срібні дзвіночки". Мене підтримала наша держадміністрація, котра зараз майже вся в тому складі, який був і у 2012 році, працює в окупації. Це був класний дитячий фестиваль, присвячений українській музиці, українській творчості. На ньому були присутні діти з різних міст Донецької області, і я мріяла, що цей фестиваль ми будемо проводити принаймні раз на два роки. Сподіваюсь, якщо в цьому році – ні, то в наступному фестиваль у моєму рідному місті буде продовжений. Буду робити для цього все.
- Ви кажете, що частина людей, які тоді вам сприяли, зараз співпрацюють з окупантами. Ви самі бачили, як на Донбас приходить війна, як окупуються міста. Як відбувається самовизначення, як ви розуміли в 2014 році, а можливо, й раніше, з якого ви боку? Чому ви не хотіли "русский паспорт" і не вважали Донбас російським?
- Для мене питання так навіть не стояло. Навпаки, я не розуміла, як можна так: у 2014 році вся адміністрація, пів міста стояли на площі, співали гімн України, тримали руку на серці, мали жовто-блакитні стрічки, а через декілька днів вже зривають українські прапори з адміністративних будівель і вішають ці, "денеерівські". Для мене це було дивовижно. І був якийсь час, коли я питала чоловіка: "Може, ми з тобою і деякими нашими друзями щось не розуміємо? Може, ми ненормальні, не так щось сприймаємо?" Я бачила, як заходила російська федерація тоді, у 2014 році. Як до нашого міста приїжджав Олександр Бородай, російський так званий політик, як він міняв владу, навіть не міняв – просто призначав тих самих... У мене не було думки, що можна жити якось інакше, що можна сказати: я вже не громадянка України, а люблю іншу державу. Хочу сказати, що на той час всі ми розмовляли російською мовою, і я також. І не було в цьому ніякої проблеми. У 2012 році ми з друзями їздили у Львів, гуляли там днів п’ять, здається, і це була дивовижна поїздка. Ніхто нас там не вбивав за нашу російську мову. Навпаки, ми намагалися щось говорити українською – це було смішно, і нам казали: "Дівчата, якщо ви не вмієте – кажіть російською, ми розуміємо". Дивовижний гід у нас був – пан Юрій, назавжди його запам’ятаю, його така співуча, надзвичайна мова, його розповідь про Львів назавжди залишилася у мене. Може, я десь неправильно щось скажу, якісь помилки у мене є в мові. Але зрозумійте: я вільно почала розмовляти тільки після звільнення – сім місяців, як я розмовляю українською. Для мене це також принципово.
- Чому ви не виїхали з окупованої території? Ви бачили, як швидко війна прийшла у Новоазовськ. Як ви ухвалювали рішення залишатися вдома?
- У перші місяці ми не вірили, що окупація буде так надовго. Ще працювало українське телебачення. Ми чули, що все буде нормально, що "ми вирішимо ці питання". Не було віри, що це набуде таких форм. Потім я дізналася, що у нас в Новоазовському районі був інтернат (у селі Приморське), і цей інтернат перестав фінансуватися. Дітей з нього просто розпустили по домівках. До речі, про цей інтернат я дізналася від одного з представників нашої адміністрації. Він знав, що я до того багато займалася дітьми, мені це було цікаво, і сказав, що діти проживають в не дуже хороших умовах: "Може, поїдеш, подивишся?" Я поїхала. Вони навчалися в Приморській школі, після занять розходилися по домівках. Це була печальна картина: діти худі, аж сині, вони хотіли їсти. Я приїхала з пакунками печива – воно було просто розірване, діти їли, а я дивилася і не вірила, що таке може бути… Розповіла про це своїй подрузі Олі Мусафіровій (вона журналістка, на той час "Нової газети"), і вона запропонувала напередодні Нового 2015 року щось привезти їм до новорічних свят.
Якимось дивом Оля це зробила. Вже майже неможливо було проїхати, але вона привезла дитячі іграшки, карнавальні костюми, новорічну мішуру. Ми взяли трохи солодощів – і поїхали. Зібралися напівголодні діти, погано взуті й одягнені. Декілька хлопців мали кросівки з дірками у підошві, не було навіть шкарпеток – їхні ніжки просто чавкали в грязюці, в снігу. І ми зрозуміли, що цих дітей не залишимо. Домовилися, що Оля буде збирати дитячі речі (позаписували розміри, кому що треба), а я буду їх перевозити. На той час був ще живий Маріуполь. Вона надсилала все те в Маріуполь, я забирала через лінію розмежування і привозила тим дітям.
- Тобто, ви могли виїжджати, їздили в Маріуполь?
- Так. Вже окупанти поставили блокпости – на них були якісь незрозумілі прапори, якісь "П’ятнашки"-"Чебурашки", незрозумілі махновські загони. Але можна було виїжджати. Це було ризиковано, треба було стояти в чергах, інколи доводилося ночувати під блокпостами. Але ще можна було проїхати.
- Коли ви забирали ці передачі з Маріуполя і ввозили на окуповану територію, наскільки ретельно вас перевіряли?
- Я сказала в адміністрації, що буду допомагати тим дітям, і спочатку це сприймалося більш-менш нормально. Перевіряли мішки, в яких були вживані дитячі речі. Були ще українські книжки, листівки, написані українською мовою, але це я ховала.
Коли я привозила речі, завжди казала дітям: ці речі зібрали тьотя Ліна, тьотя Оля, тьотя Наташа (називала тільки імена), що вони живуть у Києві або в Полтаві, Харкові), що вони про вас знають, вони вас люблять, вони хочуть, щоб був мир, щоб з вами не було ніякої біди, вони про вас піклуються. Люди, котрі збирали речі, писали листівки українською мовою, і в листівках також було: "Ми вас любимо". Не завжди встигала передивитися, що писали в листівках, але якось їхали машиною, чоловік був за кермом, а я дістала першу листівку, почала читати і заплакала. Там було написано: "Дорогий онучок! Ми тебе дуже любимо. Ми передаємо… (не пам’ятаю що саме – светр, взуття, цукерки). Ми віримо, що все буде добре в твоєму житті, що скоро наступить мир. Ми тебе міцно-міцно обіймаємо і цілуємо. Твої бабуся і дідусь". Навіть не було імен тих людей. Але хлопець, якому дісталася ця листівка, одразу сховав її на собі. Діти вже чекали цих слів. Вони жили в таких умовах, в таких сім’ях, де таких слів до них ніхто не казав.
- Чоловік вас підтримував у цьому? Ви їздили разом?
- Так. Звісно, інколи він починав лаятися, бо це ризик, займає дуже багато часу і багато нервів. І наша бідна старенька машинка просто розвалювалася на тих дорогах. Декілька разів ми потрапляли під обстріли. Але, дякувати йому, він мене підтримував.
У Маріуполі я познайомилася з дівчатами-волонтерами. Вони збирали речі, гроші, купували продукти, щось готували самі й відвозили на позиції наших захисників – українських солдат. І я для себе вирішила, що маю нашим дітям на окупованій території пояснювати, що наша вільна територія – не ворожа, там наші співвітчизники, наші друзі, і вони за нас борються. А українським бійцям передавала гроші, продукти – що мала. Передавала через волонтерку Соню із словами: "Скажи, що це з Новоазовська. Не треба казати ім’я, просто кажи, що це з Новоазовська, від людей, котрі чекають звільнення. Щоб наші хлопці розуміли, що їх там чекають, що там не тільки вороги, на окупованій території, а люди, котрі дуже-дуже чекають звільнення". І мене це тримало.
Декілька разів мене попереджали, що я переходжу межу. Директорка школи, куди я привозила речі для дітей і де безпосередньо з ними зустрічалася, заборонила мене туди пускати. Нам з дітьми доводилося десь біля школи знаходити місце, зустрічатися просто на вулиці. А потім… Мені виповнилося 55 років, на окупованій території в цьому віці оформлюють пенсію. Я відмовилася від цього категорично. Хтось сказав: "От дурна! Чи тобі зайві гроші не потрібні?" Але я розуміла, що то вже будуть гроші саме держави росія, і вони мені дійсно не потрібні. Це також було сприйнято як виклик. Але я вже не мала чого боятися. Чесно кажучи, не думала, що це закінчиться таким довгим утриманням мене в полоні. Думала: найбільше, що можуть зі мною зробити, – вивезти на лінію розмежування і накажуть покинути цю територію, я не матиму права сюди приїжджати. І на цьому все закінчиться. Бо я не вважала, що те, що я робила, – злочин. І досі не вважаю, що то злочин. Я просто була громадянкою України, у мене був паспорт громадянки України, я проживала на території тимчасово окупованій, але території України – на той час, у 2018-2019 роках, навіть рф визнавала цю територію українською. То в чому був мій злочин?
- Вас же затримали за український прапор...
- З прапорами у мене декілька історій. Ми з чоловіком їхали в Маріуполь. У Мангуші був уже український блокпост. Там висів український прапор, він був пошарпаний, і мені було так неприємно на це дивитися… А в мене ще з вільних часів було декілька українських прапорів –цілих, нових. Я взяла вдома один, ретельно його сховала. Навіть чоловіку не сказала, що у нас схований прапор, бо він би нервувався. На Мангуші зупинилися, я сказала: "Хлопці, повісьте цей прапор. Це з окупованого Новоазовська, але він має висіти тут". Вони посміхнулися. Коли ми поверталися мій прапор вже висів – гарний, новий…
А потім Соня мені сказала, що у хлопців була ротація, і вони мені залишили прапор. Я його сховала, везла просто на собі. І також нікому не сказала. Цей прапор не знайшли окупанти.
- Що на ньому написано?
- Там були підписи хлопців, котрі служили в Маріуполі, їхні побажання. Безумовно, "Слава Україні!" І великими літерами було написано: "Патріотам Новоазовська". Я показала прапор тим друзям, в котрих була дуже впевнена. Ми з ними на День Незалежності завжди збиралися у мене вдома і відзначали свято. І того року, 2019-го, всі мої друзі приїхали у вишиванках – звісно, вони зверху були закриті якимись кофтами. Вишиванки – це було просто неймовірно!
- Прапор залишився в Новоазовську?
- Так. Я його сфотографувала, вислала фото в Маріуполь. Якимось чином про цей прапор дізналися. Думаю, це була остання крапля для тих людей, які мене заарештували. Знаю, що з 2014 року вони збирали досьє на кожного з таких, як вони казали, "інакомислячих". Мабуть, то була остання крапля. Але прапор я сховала, він досі в Новоазовську, чекає звільнення і повернення України.
"КОЛИ НАГЛЯДАЧІ ВИРІШИЛИ, ЩО Я ГОЛОДУЮ, МЕНІ ПОЧАЛИ ПРИНОСИТИ КРУТО ЗВАРЕНУ ПЕРЛОВУ КАШУ ЗІ СМІТТЯМ ТА МИШАЧИМ ПОСЛІДОМ – І ПРИМУШУВАЛИ ЇСТИ"
- Коли вас арештували? Як це було? І чи були ви готові до цього?
- Дуже рано, біля восьмої години ранку, я вийшла зі свого дому, бігла на роботу. Зупинилася легкова автівка, вискочили двоє чоловіків, вирвали сумку і запхали мене в ту автівку. Почали в сумці щось шукати і сказали: "Поїдете з нами", не пояснюючи більш нічого. Один з чоловіків був місцевий, до окупації він працював у місцевій ДАІ, а потім став працювати в так званому МГБ. Інший, як я потім дізналася, був громадянином росії. Я не боялася, мені навіть деякий час було смішно: ну що це за історія… Привезли в будівлю, де розташовувалось так зване МГБ. Шукали щось у моєму телефоні, одне одному щось показувати. Мене ні про що не питали, нічого не казали. Весь час лунали дзвінки в моєму телефоні, але мені забороняли відповісти, щось відповіли самі комусь – і все. Потім сказали, що буде обшук у мене вдома, і повезли додому на тій самій автівці. Взяли із собою начебто як свідків двох місцевих таксистів. Ті таксисти, власне, і робили обшук, а ті двоє чоловіків, що мене затримали, сиділи і записували. Побачили дуже багато книжок українською мовою – у мене була достатньо велика бібліотека: тритомник Шевченка, книга Ліни Костенко, історія українських запорожців. Потім я бачу, що вони шукають, і сама сказала: "Бачили, там у мене ще є книжка Леоніда Кучми "Україна – не Росія". Так, це був стьоб, можна сказати, бо я ще сміялася. Вилучили все, що можна, – комп’ютер, якісь накопичувачі, навіть павербанки. Єдине, що я попросила… У мене була собака – вівчарка (на той час ще жива), коти, а чоловік на той час поїхав у Харків. І я попросила залишити ключ сусідці, бо треба годувати тварин. Це вони дозволили зробити. Але інший ключ забрали із собою. Він досі, мабуть, у них…
Я сіла в машину дуже спокійна, думала: ну, зараз вже повезуть на лінію розмежування, скажуть "до побачення"… До цього я була готова. Але ми трохи від’їхали – і вони мені вдягли наручники і мішка на голову. Я не дуже боялася, думала: це наділи, щоб я не бачила, якою дорогою мене вивезуть на лінію розмежування. Потім ми кудись приїхали, почула брязкіт дверей. Зняли мішка з голови. Там була жінка, вона наказала роздягатись. Але були ще присутні чоловіки. Позаписували, в чому я була вдягнена. На той час я ще думала: це просто така процедура – щоб засвідчили, що я жива-здорова, не побита, не порізана, і мене разом з тим папірцем вивезуть на лінію розмежування. Але я побачила, що в тих жінок-свідків, яких взяли просто з вулиці, в очах був страх і співчуття до мене. Мені знову вдягли наручники, мішок на голову і повезли. Тоді я вже почула брязкіт воріт, потім мене потягли якимись сходинками, я почула чоловічі голоси – багато, вони сміялися. Мене поставили в тому мішку обличчям до стінки, довго я стояла. Потім повернули, зняли з однієї руки наручники і сказали роздягатися. Я зняла верхній одяг, але мені наказали роздягатися далі. Мене повністю роздягли, вони сміялися, торкалися, штовхали мене, щипали, ще щось казали. Я стояла з мішком на голові і не знала, що далі буде…
Не пам’ятаю, скільки часу минуло. Потім я почула голос одного з чоловіків, який мене затримав і привіз: "Ладно, досить". Сказали вдягатися, я навпомацки брала свій одяг і якось вдяглася. Мене поволокли, то були вже інші голоси, просто тягли і стягували той мішок на горлі. А вже на черевиках не було шнурків, взуття падало з ніг. Ти спотикаєшся, падаєш – тоді тебе починають підбивати ногами, щоб підіймалася, кричати. Потім штовхнули в камеру, зачинили за мною двері. Я почула жіночий голос: "Знімайте мішок з голови". Я зняла, побачила дівчину. І тоді вона сказала, що то "Ізоляція". Я вже чула про неї. Тоді вже звільнився Асєєв, і про те, що там робилося, почали широко говорити.
Перші чотири дні були найстрашнішими в моєму житті – я не мала розуміння, що буде далі. Мене посадили до так званих "підсадних качок". Одна з них співпрацювала з ними. Друга не була "політичною", просто працювала секретаркою у чоловіка, який співпрацював з тією адміністрацією і робив якісь махінації. Його затримали, а також все його оточення. Вони намагалися щось у мене випитати: "Може, треба кудись подзвонити, назви номери або ім’я, кому щось треба сказати – ми маємо таку можливість. Може, треба попередити когось". Я зрозуміла, що це робиться навмисне. Було дуже лячно, тому що вони почали розпитувати про мого чоловіка. Я постійно прислухалася до криків – боялася почути рідні голоси. Це було найстрашніше. Дуже боялася, що хтось з моїх друзів або рідних може також бути тут через те, що в мене така позиція, і з них будуть знущатися.
- Вас били?
- У перші дні про мене наче забули. Все передавалося через цих дівчат, вони казали, що я маю робити. При будь-якому шурхоті, навіть коли відкривається кормушка у дверях, я маю надягати пакет на голову і повертатися обличчям до стіни. Вони мені сказали, що я не маю сідати з шостої ранку до десятої вечора, – тільки стояти. У мене були верхні нари, достатньо високі, але прямо над ними світила стоватна лампа без абажура. І коли ти лягаєш на ті нари о десятій вечора, до шостої ранку не маєш права вставати, не маєш права відвертатися, закривати обличчя рукою або ковдрою – треба спати на спині… Очі випалювало… Я і так мала поганий зір, а там з’явилося відчуття, що більше нічого не побачу в житті, що буду сліпа.
Десь днів через п’ять, коли я вже дуже втомилася, у мене боліла спина, я не могла стояти і відчувала, що ось-ось буде відбій, полізла наверх, бо вже не могла стояти. А переодягалася я під ковдрою – знімала джинси і одягала коротку майку, яку мені дали дівчата, бо у мене не було інших речей. Там було цілодобове відеоспостереження. Я залізла, вже роздяглася – відчиняються різко двері. Одягаю мішок на голову і сідаю на нарах. Кричать: "Злазь!" Я кажу, що не можу злазити, я роздягнена. А він лаявся, матюкався, просто взяв мене за ногу і скинув з нар на підлогу. Вона бетонна, було дуже боляче. Він ще кілька разів мене вдарив і сказав: "Це буде тобі наука. А якщо ти ще так зробиш, підеш нижче, у підвал". Він вийшов. Я встала і зрозуміла, що тут є певні правила, і якщо ти не хочеш такого приниження, то краще цих правил дотримуватись.
Потім вони чомусь вирішили, що я оголосила голодування. На той час було таке… не дуже добре харчування, його майже не було – бувало, що давали три невеличкі шматки хліба на день. А Марина приносила їжу з їдальні – вона ходила туди працювати, але я не хотіла її їсти. І вони подумали, що я так оголосила голодування. Через тиждень хтось зайшов в камеру – я знову той мішок на голову. Він почав мене штовхати, бити в спину, казати: "Що ти з себе тут корчиш, чому відмовляєшся їсти?" Кажу: "Я просто не хочу". А він: "Тепер будеш хотіти, будеш їсти, а я буду за тобою спостерігати, як ти це будеш їсти". І мені почали приносити якусь перлову кашу, зварену дуже круто, змішану зі сміттям, там була і земля, і мишачий послід. Треба було це їсти. Там був невеличкий стіл, за який ти мусиш сісти, а на тебе дивляться. Друга дівчина, Каріна, мене пожаліла. Вона тихенько підійшла, дала невеличкий целофановий пакетик і сказала: "Ви робіть вигляд, що їсте, а випльовуйте і складайте сюди. Потім якось тихенько все приберемо". Але ти пробуєш це… Так вони мене виховували десь тиждень цією кашею. У мене досі… Я вже трохи прийшла до норми, поправилася після звільнення, але… Чоловік постійно питає: "Що ти хочеш з’їсти?" – а я нічого не хочу. За сім місяців після звільнення я ось тільки недавно сама щось приготувала, якусь їжу. Просто не хочу їсти.
- Ви розуміли, що відбувається, чому вас тримають?
- До мене не приїздили десь два тижні. Та дівчина, Каріна, казала: "Може, у вас просто адміністративне затримання, вони оформлять, а потім вас відпустять, і все буде нормально". Але через два тижні слідчі приїхали. В "Ізоляції" на першому і другому поверхах було щось типу казарм для бойовиків, куди вони приїздили після бойових дій. За ці два тижні я декілька разів чула, як вони приїжджали, як пиячили. Чула, як в сусідніх камерах відчинялися двері, і дівчат водили до них. Слідчі повели мене на другий поверх. Думаю: "Так, сьогодні техніка не гуркотіла, там нікого немає". У мене почали брати відбитки пальців, навмисне викручували пальці і дивилися, коли я буду кричати. Я просто терпіла: ні, кричати я не буду. І той другий росіянин сказав: "Скажи спасибі, що ти допомагала нашим дітям (він сказав саме так – "нашим дітям"), що тобі зараз не ламають пальці і не вбивають". Я сказала: "Тоді скажіть, в чому я винна, за що мене затримали". І він показав фото підписаного прапора, сказав: "Ти дуже багато балакаєш. І занадто стара, щоб наших хлопців задовольняти. Але в тебе робочий рот". Він матюкався і сказав: "Ось хлопці приїдуть, тоді підеш до них, попрацюєш ротом". І ти розумієш, що це може статися. Декілька днів я з жахом прислуховувалася, щоб не було гуркотіння техніки. На щастя, його не було.
До цього дівчата розповідали: якщо рідні вас знайдуть і наймуть адвоката, слідчі будуть змушувати відмовитись від захисту. Бо Марині, яка ходила працювати на них, мама найняла адвоката. Її повезли до слідчого, і той сказав: "Ти зараз будеш відмовлятися від адвоката, якого тобі найняла мама". Вона відповіла: "Я не буду". Тоді вони повели її до туалету і там дуже сильно били, ногами, дубинками. Били доти, поки вона не відмовилася від адвоката. І коли в якомусь кабінеті зняли мішок з моєї голови, я побачила достатньо молодого чоловіка. Він сказав, що є слідчим, назвав якесь прізвище і спитав мене, хто це. Я сказала, що не знаю. Він продовжив: "Це ваш адвокат, його найняла ваша сестра". І в мене була така думка, що мене зараз будуть просто бити, єдине, що не знала – чи одразу тут, чи поведуть до туалету. Позаду відчинилися двері. Я була в наручниках. Я згрупувалася, щоб впасти не дуже боляче, бо думала: ось зараз почнеться. Хтось поклав мені руку на плече. Це був адвокат, він сказав: "Не бійтеся. Мені дозволили з вами працювати. Ваша сестра сплатила мені, є договір. Все буде добре". І запитав, чи є у мене якісь побажання. Я пам’ятала той випадок, коли мені сказали, що я буду робити для бойовиків, і попросила: "Будь ласка, можна мені кудись в інше місце, тільки не в "Ізоляцію"?" Я йому розповіла, чому так. Він сказав: "Я буду намагатися це зробити. Але ви маєте розуміти, що там, куди вас можуть перевести, будуть ще гірші побутові умови, там не буде того, що вам пообіцяли, але гірші умови життя". Та мені здавалося, що вже гірше не може бути. Я не знаю, як він домовився і скільки це коштувало моїм рідним, але через 50 днів мене з "Ізоляції" перевели в донецьке СІЗО.
За цей час мене два рази примушували роздягатися. Один раз мене просто торкалися руками, щипали і штовхали. А другий раз, наостанок, примусили роздягтися, торкалися мене, сміялися, потім наказали присідати. Ти присідаєш – і відчуваєш, що торкаєшся чогось. То була дубинка… Я дуже вдячна адвокату, що це мало лише такі форми.
- В "Ізоляції" одночасно з вами були проукраїнські жінки?
- Так, але не всі. Деякі були перевізниками або часто виїжджали на вільну територію – отримували дитячі компенсації або пенсії. Їх затримали саме за це. Всіх, хто часто виїжджав і потрапив до них у лапи, звинувачували в шпіонажі. Не відразу, але потім все одно було звинувачення в шпіонажі. Але ті жінки просто виживали, щоб прогодувати своїх дітей. Так само вони виживали в тій "Ізоляції", коли відчинялися двері і їм казали виходити і везли до бійців, до якихось покидьків, щоб їх порозважати. І вони їхали, бо… Там було багато жінок, котрі мали маленьких дітей на волі. Щоб почути цих дітей, а інколи їх навіть дозволяли побачити, вони вимушені були спати з цими покидьками.
"МІЖ СОБОЮ І ХВОРОЮ НА СНІД СПІВКАМЕРНИЦЕЮ ПОКЛАЛА ПЛЯШКУ ВОДИ, ЩОБ ХОЧА Б УМОВНО ВІДОКРЕМИТИСЯ ВІД НЕЇ"
- Вас перевели в донецьке СІЗО…
- Коли відчинилися двері камери, я була шокована. Тому що в "Ізоляції" був розпорядок дня, там в камерах не палили, з десятої вечора до шостої ранку всі мали спати на своїх нарах, в жодному разі не розмовляти голосно. А тут була дуже тісна камера, стояли двоповерхові залізні спарені між собою нари. Посередині – довгий вузький стіл і дві лавки. І дуже багато жінок, вони всі курили. Був телевізор, працював дуже гучно, йшла якась музична програма. Так сильно було накурено, що за декілька метрів ти нічого вже не бачиш. Щось у них шкварчало на тому столі. Я стала біля дверей і не знала, куди мені далі рухатися. Потім хотіла пройти вперед, побачила вільне місце на других нарах. А мені крикнули: "Стояти!" Приглушили звук телевізора, і старша по камері спитала, хто я, за якою статтею. У мене на той час були дві статті – обидві за екстремізм. Я їх назвала, і та дівчина, доволі молода, сказала: "А, укропка!" І почали щось кричати: про якісь маячки, про те, що "вбиваєте дітей на Донбасі", всяку таку єресь. Я не могла зрозуміти, в чому річ. Потім дійшло: в тій камері були лише кримінальні злочинниці. Камера на 20 людей, я була двадцята. І більшість із них служили в так званих деенерівських військах. Там була одна снайперка…
- За що їх посадили?
- За вбивства, торгівлю наркотиками, зброєю – за тяжкі злочини. Єдина жінка була з закритим обличчям. Потім я дізналася: то була Оля Фоменко, її також затримали за екстремізм. До мене вона була єдиною такою в камері, і з неї дуже знущалися. Їй не дозволяли їсти за столом з усіма. У підлозі була просто дірка – це туалет. Поки всі не сходять в той туалет, а ще там милися, мили посуд, щось прали, вона мала чекати "віконце", щоб піти в той туалет. Оля була в дуже пригніченому стані. Її затримали на блокпосту. Вона працювала в Польщі, а в Донецьку у неї була старенька мама, за 80 років. Мама захворіла, і Оля поїхала її перевідати. У неї на рюкзаку був невеличкий прапор України, вона не надавала цьому значення, навіть не думала, що це може стати приводом для затримання. Але хтось у черзі на блокпосту на неї доніс…
- Вона маму так і не побачила?
- Не побачила. Її заарештували. Спочатку також привезли в "Ізоляцію", потім туди, в тюрму. Вона була в такому психічному стані… розчавленому. Дуже переживала за маму, переживала, коли мама раз на місяць привозила їй якусь передачу – три варені картоплини, шматочок цукру… Дуже-дуже переживала і плакала, що у мами болить нога, вона ходить з паличкою, не має грошей, а відриває від себе і приносить…
- Де зараз Оля Фоменко?
- Її засудили, дали два роки виправної колонії. Вона має бути звільнена, вже відбула ті два роки. Дуже сподіваюсь, дуже надіюсь, що вона змогла виїхати звідти. Вона деякий час перебувала в одній камері зі мною, потім її перевели в іншу, і ми могли тільки тюремною поштою передавати одна одній записочки.
Олю, якщо ти читаєш це, – я твої записочки зберегла і привезла із собою. Ти там написала, що хороші, добрі люди мають зустрітися після всього. Ти вижила, я також – ми маємо зустрітися. Якщо мене бачиш, знайди за моїм ім’ям і прізвищем сторінку у фейсбуці, вона відкрита. Будь ласка, заходь. Обов’язково зустрінемося.
Ця окрема записка – перший запис Людмили в тюрмі. Адвокат дав їй ручку, яку вона сховала. І поки чекала в "стакані", почала писати…
- Ви весь час до звільнення перебували в цій камері в СІЗО Донецька?
- Це камера 1810. Я майже весь час там пробула. Потім дізналася, що такою була помста слідчого за те, що мене витягнули з "Ізоляції". Це була найбільша камера на жіночому пості за кількістю жінок, присутніх одночасно, і найгірша за умовами. Я спала на одній нарі зі сторонньою жінкою. Половина мешканок камери були хворі на СНІД, були і хворі на туберкульоз. Поки їх виявляли, вони жили серед нас. Навіть була одна із сифілісом. В тих умовах ти просто спиш – і дихаєш одним повітрям з жінкою, яка хвора на бозна-що.
В першу ніч після заселення в камеру… Мене поселили на другому поверсі. Поруч лежала жінка, вона була, так би мовити, "второходка", сиділа не вперше, вживала наркотики, для цього крала. Мала специфічний вигляд, була хвора на СНІД. Я просто не знала, як мені до цього ставитися. Я не мала іншого вибору. Єдине, що могла зробити – поклала між нами пляшку води, щоб хоча б символічно відокремитися від неї. Зранку прокидаюсь – вся набрякла. Думаю: "Боже, невже я можу так швидко заразитися від цієї жінки, що моє тіло так опухло?" А потім побачила якісь краплинки крові на тій пляшці води, і щось чорне повзає. І вона сказала: "О, як тебе рознесло! Це на тебе свіженьку клопи набігли".
З нормального життя ти потрапляєш в таке, і живеш тим, що знімаєш зі свого тіла клопів. Спочатку я бігала, спускалася з нар, щоб скоріше зняти клопа, змити, помити руки, бо воно воняє. А потім на це просто не звертаєш уваги – чавиш його серветкою і кладеш біля себе, це стає звичкою.
- Як ви в тюрмі дізналися, що почався повномасштабний наступ?
- Там постійно працювало телебачення, воно було російське та місцеве. Напередодні 24 лютого перервалися всі програми – дівчата почали клацати, та всюди путін виступає. Він сказав такі страшні речі. Я зрозуміла, що це – війна. Сказала про це. Деякі почали кричати: "А що, до цього у нас – не війна? Нас тут вбивають з 2014 року!" Я сказала: "Ні, ні. Це починається справжня війна". Були дівчата, котрі плакали, бо це зрозуміли.
На той час в камері з’явилася Оля Мелещенко. Це жінка з Горлівки, за яку я зараз дуже борюся, щоб її також звільнили, як інших цивільних жінок. Оля – одна з небагатьох, яка має дуже сильну проукраїнську позицію, і саме за це вона постраждала і страждає досі. Ми з Олею до лютого сподівалися, що якісь перемовини щодо нашого обміну ведуться. Інколи приїжджав адвокат, він казав: "Перемовини йдуть, але не майте дуже великої надії. Проте щось має відбутися". І ми сподівалися, що на Новий рік чи на якісь свята почнуться обміни серед цивільних. Але коли почалася повномасштабна війна, ми з Олею зрозуміли, що у нас надії зараз не може бути, і треба набратися терпіння. Бо почали привозити військовополонених. Ми розуміли, що насамперед будуть міняти їх.
- А тих жінок-військових, які були з вами в камері, з початком повномасштабної війни позабирали на фронт?
- Вони на це дуже сподівалися, дуже цього хотіли. І пізніше, ближче до літа 2022 року, приїжджали росіяни і виводили на співбесіду таких бажаючих. Спочатку чоловіків – їх забрали одразу. Потім почали виводити на співбесіду жінок. Було багато таких, які рвалися. Але при мені цього не було. Після великого жіночого обміну знаю, що це сталося, знаю, що деяких жінок випустили з тюрми і відправили воювати. Я точно знаю навіть, хто саме пішов воювати.
Бойові дії ми почули не відразу, десь через місяць… Почало літати багато літаків над Донецьком. Вони дуже низько летіли, і ти відчуваєш, ніби вони зараз впадуть тобі на голову… А потім почало прилітати, було декілька влучань у саме СІЗО. Прилітало в огорожу недалеко від нас. Один раз вибухнуло так, що всі, хто був на верхніх нарах, попадали вниз. Нас перестали виводити на прогулянку – у нас була прогулянка не у дворі, а на даху. Навіть зайшли режимні працівники і роздали скотч, хоча це заборонено в тюрмі, наказали заклеїти вікна. Коли були обстріли, працівники тюрми мали вказівку покидати пости, зачиняти кормушки, зачиняти двері в коридор на пости. Вони ховалися, а нас, навпаки, ще більше трамбували і закривали. Але страху не було. Ми з Олею таке собі придумували: ось зараз прилетить – і буде якась дірка в стіні. Ми зв’яжемо простирадла, спустимося і побіжимо куди-небудь. Ми не думали про те, що можемо не вижити при цьому. Ми не хотіли про це думати.
Десь влітку відбувся референдум щодо приєднання окупованих територій до рф. І робили це навіть у тюрмі. Сказали, що всі мають бути готовими у визначений день і час. Я сказала: "А якщо ми не підемо? Ми – громадяни України, як ми підемо на цей референдум?" Прийшла режимна працівниця, яка більш-менш нормально до мене ставилася, сказала: "Слухай, який сенс? Ти станеш в позу, вони прийдуть, будуть бити. Нащо це тобі? Піди. Ніхто ні про що не дізнається". Ми з Олею тоді були вже в іншій камері, на шістьох людей. Я сказала: "Добре, я піду, але буду голосувати "проти". І кримінальні співкамерниці сказали: "Через тебе у всіх будуть проблеми. Прийдуть зі шмоном, все перевернуть, заберуть…" – "Я так зроблю – і все". І тут підходить Оля Мелещенко і каже: "Я так само зроблю". Кажу: "Оля, у тебе вдома маленька дитина. Може, у тебе є якийсь шанс – почнуться суди, і тебе пожаліють. Щоб це не стало для тебе нехорошим аргументом на суді". А вона сказала: "Ви знаєте, я просто не буду себе поважати, якщо проголосую інакше".
Настав день голосування. Люди стоять у коридорі, нас по одній заводять у кімнату (оперативного працівника. За столом сидить юрист СІЗО, показує прізвище, щоб ти розписалася, що прийшла. А поруч стоять два охоронці з дубинками. На столі дві стопки з бюлетенями, в одній вже проголосовані. Тобі дають чистий бюлетень, показують, що ось тут ти маєш написати. Я зробила вигляд, начебто погано бачу, і поставила позначку, що я проти. Декілька секунд стояла тиша, бо вони не розуміли, що я зробила, і – лайка, декілька разів стукнули… Коли виходила, чую: "Ти дивись, що ця сука зробила!" І тут заходить Оля і робить те саме.
На всю тюрму, і на чоловічий пост, і на жіночий, так само зробили ще дві жінки з іншої камери. Тобто, на всю тюрму так зробили ми четверо. І мені пощастило, бо я зараз тут, а ті жінки залишаються там. Я вважаю, що вони – справжні герої, що вони мають бути звільнені якомога швидше. Бо за їхню позицію з них там ще більше знущаються.
- Попри приниження, загрози, попри все, навіть у страшних умовах можна зберігати позицію?
- Так, можна. Нам погрожували, викликали "смотрящую" нашої камери, казали, що можуть нас перевести "на підвал". Були обмеження стосовно передач, стосовно прогулянок, на баню не виводили... Але ми себе не зрадили.
- Ви могли якось спілкуватися з військовополоненими?
- Ні. Могли лише бачити. Якщо ти стаєш на нижні нари або забираєшся на верхні – можеш заглянути у невеличке віконце і побачити, що коїться у дворі. Ми бачили, як вели багато військовополонених у будівлю тюрми, в наш корпус. Їх вели також в мішках на головах, позаду заскотчовані руки. Вони були бозна як взуті, вдягнені. Деякі були поранені, падали. І я бачила начебто себе в "Ізоляції": вони падають, їх б’ють, піднімають – і вони йдуть далі. Більшість цих військовополонених заселили над нами. До цього на тому поверсі був так званий тубанар – там тримали людей, у яких був виявлений туберкульоз. Але коли стало багато військовополонених, цих туберкульозних перевели в інше крило, а туди заселили наших військових. Навіть дезінфекцію не провели.
Їх "виховували" таким чином: ходили охоронці, стукали ключами по "кормушці" і примушували співати гімн росії, кричати "ахмад сила", "росія сила". Це вони робили протягом усього дня. Ми не могли нічим допомогти цим хлопцям. І я таке собі придумала. Були довгі вихідні, начальства тюремного не було. А в тюрмі цигарки – це гроші, це валюта, за цигарки можна собі щось організувати. У нас у однієї дівчини була флешка, вона через знайомих, через тюремну пошту записувала якусь музику для себе. Я дала їй три пачки хороших цигарок і попросила записати три пісні – для себе, щоб просто послухати якусь нормальну музику. Одна пісня – це був "Пінк Флойд", "Стіна", такий невеличкий уривочок. І дві пісні Вакарчука: "Твої зелені очі" і "Я не здамся без бою". Ми слухали цю флешку через тюнер телевізора – вмикали на всю гучність. Я впевнена, що хлопці наверху чули ці пісні. Мені здавалося, що це мало їх якось підтримати. Хочу сказати: коли лунала "Я не здамся без бою", то майже пів камери нашої також кричали ці слова. Можливо, кожен для себе там щось вкладав. Але ми – Оля Мелещенко, яка тоді вже була в камері, і інша дівчина, Діана, – кричали ці слова, і горло перехоплювало так, що не можна було дихати. Для нас це були дуже сильні слова. Слова підтримки не тільки нас, а й тих хлопців, що були наверху.
"ЖІНКИ, ЯКІ ЗАЗНАВАЛИ СЕКСУАЛЬНОГО НАСИЛЬСТВА, ЧАСТО ВВАЖАЮТЬ, ЩО ЇХ БУДУТЬ ЗАСУДЖУВАТИ. НІ! ВАС ШАНТАЖУВАЛИ, ВАС ПРИМУШУВАЛИ"
- Як відбувся обмін?
- Я навіть не сподівалася, що він станеться. Відчинилися двері в камеру, сказали зібратися за 20 хвилин. Я навіть думки не мала, що це обмін. Думала, після так званого референдуму пішли відлуння… Коли переводять в іншу камеру, кажуть брати з собою матрац, подушку, а це просто сказали зібрати сумку. Думаю: "Ну ні, тільки не "Ізоляція" – бо могли повернути туди". А ще на той час вже були випадки, коли вивозили в російські тюрми. Думала, що може і таке статися. А Оля чогось була впевнена, що це обмін, і вона просто попросила мене її не забувати.
Виходячи, попросила: "Дівчата, не чіпайте мої подушки, постіль, все, що залишилося. Може, мене "на підвал", а потім знову повернуть сюди. Декілька днів хай воно буде так".
Я вийшла в коридор. Мене повернули до стінки обличчям, але я побачила, що вивели ще кількох жінок з іншої камери. Тут вже подумала: "Може, й правда кудись в росію повезуть. Це дуже погано". Нас повели в накопичувач, в камеру внизу, там вже були десять жінок-військовополонених. У мене були цигарки. Я не курю, але в тюрмі це валюта. Пороздавала цигарки, дівчата почали курити. Потім цих військовополонених по одній викликали в коридор, там вони на камеру говорили своє ім’я, вік, звідки вони. І їх почали примушувати співати гімн росії. А я, по-перше, його не знаю. По-друге, це ж знову таке випробування – і ти не знаєш, як себе примусити це робити. Одна дівчина щось запнулася, забула слова – на неї почали сильно кричати: "Все, для тебе на цьому все закінчилося!" Її запхнули в якусь камеру, і вона там ридала так сильно, що було чути через весь коридор. Але потім випустили, дозволили ще раз спробувати. Вона таки заспівала.
Почали нас випускати. Я думаю: "Будь ласка, тільки не гімн!" Але нас, цивільних, не примушували. Дали розписатися в якійсь книжці, що ми не маємо жодних претензій до СІЗО № 5, отримали документи і речі. Хоча нам ніхто нічого не віддав, але ми розписалися. Потім нам замотали скотчем очі і руки, закинули в автівку, якусь велику військову. Нас возили годин сім або вісім. Зупинилися – чую вже знайомий брязкіт воріт донецького СІЗО. Розуміємо, що нас повернули назад. Вивантажили, дозволили зняти скотч з обличчя, але замість нього вдягли мішки. Ці мішки смерділи кров’ю, вони були дуже брудні. Повели сходами вниз, у підвал. Дівчата питали, що з нами буде. Вони почали кричати, що зараз нас розстріляють. І ти думаєш: так, ми розписалися, що все отримали, звідсіля виїхали, шукайте нас… Але нас всіх запхнули в маленьку камеру. Пішла вже друга доба, у нас не було ані води, ані їжі ніякої. Дуже брудно, холодно, пацюки… І ніхто нічого не каже.
Лише зранку дали в якійсь посудині брудний чай – вийшло по пів чашки на людину – і по невеличкому шматочку хліба. Знову сказали виходити, знову заскотчували очі і руки, знову закинули в автівку. Ми дуже довго їхали. Потім чоловічій голос каже: "Ну все, дівчата, видихайте, ви на території російської федерації". І ти думаєш: "Добре, що живі. Але це капець…" Вони кажуть: "Ладно, не бійтеся, все буде добре. Треба переночувати в автівці, а далі з вами все має бути добре". Дозволили трохи відсунути той скотч з очей. Сказали, що то військовий аеродром в Таганрозі. А зранку ми почули, як стали приїжджати інші автівки, гул літака. Заскочили інші хлопці, вони нам дуже-дуже сильно замотали очі скотчем, було справді боляче. Нас за комір витягли з машини, завели в літак, посадили "ялинкою", дуже щільно одна до одної. І полетіли. Поруч зі мною була Олена Зайцева, також цивільна. Вона дуже плакала, бо у неї в тюрмі залишився син, він й досі там. А через те, що у неї хворі ноги, вона майже не могла рухатися. Коли ми приземлилися, її звідти витягували. Ми всі майже повзком звідти виходили, а її просто витягували, бо вона не могла навіть стояти.
Ми придивилися, що то був Джанкой. Нас повезли в сторону Запорізької області. Коли вже сказали вивантажуватися і по іменах перерахували, сказали: "Ось туди йдіть" – тільки тоді ми були вже стовідсотково впевнені, що то обмін. Залишалося вижити ще кілька десятків метрів, щоб нічого не сталося, ніякої провокації, – і все буде добре.
- Скільки всього в тому обміні було жінок?
- Загалом 108. З них вісім – цивільні.
- Як довго ви пробули в полоні?
- З 9 жовтня 2019 року по 17 жовтня 2022 року…
- З чим ви вийшли?
- У мене була сумка, яку дозволили винести з собою. Там зверху були речі, такі… щоб переодягнутися. Підкладка у сумці була надірвана – це я ще в тюрмі зробила. У мене була булавка, я акуратненько її застібала, щоб не було видно. А під підкладкою були щоденники, які я писала в тюрмі, обвинувальний висновок, який я заховала, і записочки, котрі ми через тюремну пошту передавали одна одній. Я писала на обгортках від чаю. І написала казку. "Смотрящая" по камері боялася, що я буду писати про те, як передаються наркотики в камеру, або щось таке. Але там такого не було – лише мої відчуття, емоції. Я робила для себе поміточки, "якорки", щоб потім згадати, що саме в той час я бачила або відчувала, або що треба буде згадати. Живеш там в такому середовищі, яке для тебе зовсім чуже, зовсім. Їхні розмови, життя, наркотики, безкінечні розповіді, як вони це заносять, їхні стосунки з чоловіками – з подробицями, з вульгарністю… Хто і як кого вбив, скільки у кого "баранів", як вони казали про вбитих… Нескінченний гул, мат. Ти мусиш хоч якось відволікатися. Так я собі придумала…
- …якийсь свій світ?
- Так.
- Чим обвинувальний висновок цінний для вас?
- Тим, що слідчі там написали, в чому вони мене звинувачують і за що мене тримали в неволі, – за те, що я мала проукраїнські, "націоналістичні", як вони вказали, погляди. Тобто, фактів щодо мого шпигунства немає. Але вони самі написали, призналися усьому світові, за що там тримають людей, – за погляди.
- І на основі цього документа ви зараз подали…
- …в Європейський суд з прав людини. Дуже горда тим, що декілька днів тому Європейський суд з прав людини прийняв до розгляду справу за вказаним у документі номером "Гусейнова проти російської федерації". В тому обвинувальному висновку є прізвища людей, котрі мене затримували, є прізвища слідчих, є прізвища так званих експертів, котрі проводили експертизи моїх дописів у фейсбуці на цьому ґрунтували обвинувачення мене чи у шпигунстві, чи в екстремізмі.
- Після звільнення ви почали співпрацювати з організацією SEMA-Україна?
- Ірина Довгань, голова SЕМА-Україна, відстежувала моє перебування в полоні з першого дня. Вона спілкувалася з моїми друзями, дзвонила моєму чоловіку, підтримувала його, як могла. Я їй за це дуже вдячна. Коли я була в полоні, у 2021 році мене нагородили Національною премією за права людини – за персональний вклад у захист прав людини. Це за ту діяльність, що я робила для дітей на окупованій території. Мій чоловік отримав цю нагороду, але ця статуетка зберігалася у моєї подруги Ольги Мусафірової.
Через місяць після мого повернення Спілка журналістів України зібрала моїх друзів та журналістів, і там мені вручили цю нагороду. Приїхала і Іра Довгань. Ми довго з нею спілкувалися, вона розповіла про організацію SЕМА-Україна, про те, що вони роблять, що жінки, які перебували в полоні, які пережили сексуальне насильство, повернувшись, самі допомагають тим, хто повертається з полону та з деокупованих територій. І запропонувала стати членом цієї організації. Був виїзд в Карпати на декілька днів, я познайомилася там майже з усіма дівчатами, ми спілкувалися. Я зрозуміла, що те, чого я хочу, та ціль, яку я визначила для себе, – допомагати полоненим жінкам, котрі, на жаль, досі в тюрмі, вимагати їхнього звільнення, розповідати про них. SЕМА-Україна підтримала мене в цьому прагненні.
- Головне спрямування цієї організації – збір свідчень, доказів, що жінки під час військових конфліктів, під час війн, як правило, зазнають сексуального насильства.
- Так. Через приниження жінок, примусове роздягання проходять всі. Я вже казала, що в "Ізоляції" жодної жінки-охоронниці не було, тільки чоловіки. І ти маєш перед цими чоловіками… Вони не тільки примусово тебе роздягають, а ти живеш весь час під відеонаглядом цих чоловіків. Ти не можеш свої звичні потреби зробити без цього нагляду, бо навіть туалет відкритий. Перевдягнутися не можеш, митися не можеш. Тебе залякують і погрожують сексуальним приниженням чи ґвалтуванням, а ти не можеш нічого зробити, бо якщо навіть будеш чинити опір, тебе будуть бити. У кайданках ти не зможеш навіть зробити якийсь супротив. Але тебе можуть не тільки силою примусити – тебе можуть шантажувати, можуть поставити в такі умови… Будь-яка жінка заради того, щоб побачити чи почути свою дитину, завжди зробить вибір в бік дитини – це треба розуміти. Якщо жінки, котрі звільняються з полону або з деокупованих територій, або які зараз перебувають на окупованих територіях, думають, що їх буде хтось засуджувати за те, що вони це робили (начебто добровільно) – ні, вас шантажували, вас примушували. Вам поклали на ваги вибору вашу дитину або вашу родину. Ви зробили цей вибір не добровільно.
- Але люди бояться розповідати, що з ними робили в окупації, що відбувалося…
- Спочатку ти перебуваєш у такій ейфорії щастя, що ти вільна! Думаєш: "Боже, все позаду. Головне – залишилася жива". Я одразу навіть не розуміла, який жах пройшла. Якби зараз, коли я все знаю, мені б сказали, що у мене попереду ще три роки такого жаху, я б сказала: "Це неможливо пережити". Те, що мене роздягали… Я навіть не думала, що це – сексуальний злочин проти мене. Я більше думала, що це такий вид катування. Але треба розуміти, що це – сексуальний злочин, що жодна людина не має з тобою так поводитися. І я в тому не винна. І та жінка, котра зараз сидить і боїться про це розповідати, – вона не винна. Треба наполягати на тому, що ті, хто таке робить, – злочинці. Стільки випадків, коли жінки мають вже великий вік, а над ними знущаються. Ми не можемо мовчати. Якщо ми будемо мовчати – тоді ми маємо морально відповідати разом з тими злочинцями.
- Розголос про тих, хто в полоні, шкодить тим, хто там залишається? Існують різні думки щодо цього.
- Я вважаю, що ні. Коли я повернулася з полону, то почала розповідати про умови утримання, про те, що політичних утримують разом з кримінальними злочинцями, разом з бойовиками в одній камері. Може, так збіглося, але через декілька місяців, це я точно знаю, жінок політичних почали утримувати окремо. Звісно, це не курорт, звісно, це кардинально не покращило їхнє перебування там. Але коли ти з однодумцями в одній камері, коли можеш когось підтримати і тебе підтримують, коли ти розумієш людей, які поруч, – це психологічно трошки легше. І це дуже важливо.
Я впевнена: коли ми будемо голосно говорити про сексуальне приниження, про те, що та людина, яка таке чинить, має бути покарана і вона буде покарана, то вона замислиться: "Навіщо мені це треба?" Або той, хто досі цього не робив, але працює серед тих охоронців, скаже: "Я й без того маю не дуже добру карму – нащо мені ще продовжувати це?"
- А те, що озвучуються імена? Інколи кажуть: треба тихо поводитися.
- Не буду казати щодо військових – це різні історії. Те, що стосується цивільних… Якщо ми називаємо імена, то в будь-якому разі через когось – через адвокатів, через рідних, тюремними поштами – доходить звісточка, що про тебе згадують. І це дає сили вижити в тих умовах. Коли про мене почали казати рідні і друзі, і мені адвокат про це розповідав… Навіть у такі хвилини, коли ти думаєш: "Я просто вже не можу, я не хочу просинатися зранку і відкривати очі, я більше не виживу…", а потім я думаю: "Моя племінниця зробила ось це, а моя подруга – ось це. Мій чоловік робить оце. І вони це роблять для того, щоб я вижила. А я тут руки опускаю. Я маю бути сильною, я маю дочекатися". І так само ті жінки: коли вони знають, що за них борються – а до них доходить ця інформація, – це дає їм сили. Коли всі навколо кажуть: "Про тебе забули, ти нікому не потрібен. Дивись, он цивільних не міняють", а про це кажуть і охоронці, і опери, і слідчі навмисне, це давить. "Може, і справді там ніхто не згадує моє ім’я, навіть ніхто не знає, заради чого я тут виживаю. Мене всі геть забули…" Ми маємо говорити. І коли доходить інформація, коли про тебе починають тут голосно казати, трохи обережнішими стають і оперативники. Вони думають: якщо за неї так борються, то вона вийде і почне давати інтерв’ю. То нащо мені потрібно, щоб вона говорила: цей-то робив те-то? І вони інколи подумають: чи слід її бити зараз? Просто накричу, щось скажу, але застосовувати фізичну силу вже не буду.
Я хочу, щоб всі знали, які героїні – ті жінки, які залишаються в полоні. Бо вижити в тих умовах, та ще й не поступитися своїми принципами, своєю позицією, – це героїзм. Я хочу, щоб знали, що ці жінки, а більшість з них – громадянки України, які проживали на окупованих територіях, тобто, донеччанки, луганчанки, цивільні жінки, – вони також є героїнями, такими самими, як наші військові, котрі боронять і визволяють наші території. Про це також треба казати. Я хочу, щоб ці жінки, коли вони вийдуть, не мовчали про те, що з ними було, щоб у них вистачило сил про це говорити, і бажання робити все, щоб усі кати були покарані.
- Ви можете назвати імена тих, хто зараз у полоні, за кого ви, власне, боретеся.
- Це Оля Мелещенко.
Її затримали в місті Горлівка, восени, через кілька місяців, буде три роки, як її затримали. Коли її затримали, молодшому сину Ольги було чотири роки. Вона не бачила свою дитину жодного разу, не чула її голос. Дитина починає потрохи забувати маму. Я знаю, який біль живе у серці Ольги, бо вона не може забути свою дитину. Але, незважаючи на це, вона на так званому референдумі проголосувала "проти" – я вже казала про це. І зробила так, я знаю, не тільки тому, що у неї є така гідність, вона справжня патріотка України, але вона зробила це й для того, щоб майбутнє її дитини, котру вона зараз не бачить, було кращим. І вона це майбутнє бачить тільки у вільній Україні.
Наталя Шило.
Учителька, також з Горлівки. Від початку окупації виїхала на вільну територію, а мама залишилася там. Старенька мама захворіла, Наталя поїхала її провідати і вже не повернулася, бо прямо на блокпості її затримали. Її звинувачують у шпигунстві. Я знаю, як її донька за неї переживає. Переживає також мама, котра так її і не побачила. Хочу, щоб у Наталі вистачило сил пережити все. І вірю, що дуже скоро вона буде поруч з донькою, і все і її житті буде добре.
Тетяна Журавльова. Вона дуже довго була в "Ізоляції", мабуть, два роки, і близько двох років у донецькому СІЗО. Декілька разів нас разом вивозили до слідчого. Я тільки чула її голос, бо ми були в мішках на голові, я не бачила її обличчя. Її також, як і мене, примушували підписувати порожні листи. І вона це робила, бо надіялася, що тоді скоріше буде закрита справа, її передадуть до суду, а тобі або обміняють, або звільнять. Зараз, через чотири роки, її випустили, але вона під домашнім арештом, не має можливості виїхати з тієї території, з Донецька. Їй 62 роки, вона пережила дуже багато. Я хочу, щоб якомога скоріше були деокуповані території, і вона має що розповісти і про "Ізоляцію", і про донецьке СІЗО. Бажаю, щоб у неї вистачило на це сили і здоров’я.
Оля Мозолевська в полоні майже чотири роки. Їй більше 30 років. Я знаю, що їй довелося пережити саме в "Ізоляції". Вірю, що їй вистачить сил, а ми будемо допомагати – і я, і SЕМА-Україна, – для того, щоб ці сили їй надати. Вона досі перебуває в донецькому СІЗО. Її справу навіть не закрили.
Світлана Головань. Виявляється, вона також з Новоазовська – там була затримана на декілька місяців раніше, ніж я. Вона була просто перевізником – так заробляла гроші, бо мала на утриманні двох неповнолітніх дітей. Коли її затримали, молодшій доньці було чотири роки. Дитина бігала, просила: "Не чіпайте маму, відпустить маму!" Але це їх не зупинило. Її звинувачують у шпигунстві – я в це не вірила. Вже був суд, і Світлані дали 10,5 років ув’язнення. Її вже перевезли в Сніжнянську колонію, вона там дуже багато і дуже тяжко робить – з восьмої ранку до восьмої вечора. А у єдиний вихідний день їх примушують тягати мішки з вугіллям, бо так опалюється та колонія, жінки самі там це роблять. Дуже великі проблеми з водою. До речі, в донецькому СІЗО також – дають по півтора літри води на добу, ти маєш і митися цією водою, і прати, і робити собі каву. У Світлани вирок – 10,5 років. І вона вже більше трьох років не бачить своїх дітей – колишній чоловік вивіз їх у Німеччину. Знаю, як вона переживає і плаче через те, чи побачить взагалі своїх дітей. Я вважаю, що вона має бути звільнена, діти мають бути повернені їй. Але знаю, яка реабілітація буде потрібна для тих жінок, які пройшли не просто СІЗО, а колонію, знаю, як вони зараз втрачають там щодня сили і здоров’я.
Марина Юрчак заарештована 2018 року. Спочатку їй дали 15 років. Знаю, що зараз суди відбуваються заново, вона подала апеляцію. Але вона майже чотири роки перебуває в Донецькому СІЗО. Стан її здоров’я дуже поганий. Думаю, те, що ми про неї говоримо, і вона про це буде знати, має бути для неї такою силою. Вона має вижити і також дати свідчення проти тих, хто з нею все це зробив.
Олена Федорук. Її засуджено на 11 років. Вона в Сніжнянській колонії, також, як Світлана, тягає мішки з вугіллям, працює дуже важко. Я також бажаю їй витримки, здоров’я. І щоб в цьому році, найближчим часом, всі ці жінки, котрих я назвала, і всі ті жінки, котрих я не назвала, але які сидять там дуже багато років, і всі ті тисячі жінок, котрих заарештували у 2022 році, вже після початку повномасштабного вторгнення, були повернені до своїх домівок, до своїх дітей, до своїх сімей. І звісно, дуже мрію про те, що у цьому році ця ганебна війна закінчиться, наші території будуть звільнені, і ми вже будемо обговорювати, як все це поновити, як нам жити далі.
- Багато з тих, хто вийшов з полону, кажуть, що вони продовжують носити тюрму в собі або бачать ночами, що вийти з полону дуже важко. Що згадується вам? І що все ж таки найстрашніше було за ті роки, коли ви були не вільна?
- Дійсно, ти не можеш просто взяти і все викинути зі свого життя, зі своєї голови. При тому, що я постійно думаю про тих дівчат, котрі там залишилися. Всі сім місяців волі я не можу спати спокійно. Засинаю і через декілька годин прокидаюся – не вірю, що сплю на чистому ліжку, і що це взагалі ліжко, а не залізні чи абияк зварені нари. Інколи мені здається, що по мені щось продовжує повзати – я з жахом дивлюся, невже це знову клопи?
А найстрашніше там було саме відчуття несвободи. Коли ти перебуваєш у камері, на тебе давлять ці стіни, нестача повітря, залізні двері. А коли тебе ставлять в "стакан" – таке було покарання за щось: не так глянув, не так відповів… Цей "стакан" – метр на метр, двері зачиняються, ледь-ледь тьмяне світло. І тобі здається, що тебе зараз розплющать ці стіни. Оце було найстрашніше. Інколи стоїш там годину, п’ять годин, з ранку до вечора, і думаєш: тебе забули? Навіть якщо зараз знепритомнієш або вмреш, не зможеш впасти, будеш тут скручений напівсидіти, в цьому стакані… Примушуєш себе дихати, дихати, навіть якщо немає повітря, ти маєш дихати рівно. І це хоч трохи заспокоює.
Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ"