Прострелили голову наскрізь, а вертоліт підбили, але азовець Андрій вижив

Ця спецоперація у 100-кілометровій глибині за ворожими лініями проводилася ГУР МО та полком НГУ "АЗОВ". В межах 7 місій літало 16 бортів Мі-8, завантажених спорядженням, провіантом, водою, медикаментами та боєприпасами. До окупованого міста змогли перекинути 72 бійців поповнення.

Натомість із самого Маріуполя ці борти евакуйовували поранених.

В один із останніх таких польотів - один із гвинтокрилів не повернувся - його підбили вже неподалік від виїзду з Маріуполя. У ще один - поцілила ракета, але не здетонувала. Саме в цьому гвинтокрилі евакуйовувався гранатоментик Андрій - з простреленою головою, долаючи нудоту від поранення і захоплюючись першим польотом.

-Коли стало зрозуміло, що Маріуполь в оточенні, ви думали, як можна буде покинути місто?

-До середини операції в Маріуполі я навіть якось сильно всерйоз не сприймав того, що відбувається. Тому що виїжджаючи туди, я думав - зараз ми швидееько повоюємо і назад на базу , швиденько повоюємо і назад на базу. Ми не думали, що це на так довго затягнеться, це особисто моя думка. Але довелося воювати до останнього. Я навіть з бази не забрав до кінця свої зимові речі. В осінній куртці майже всю війну пробігав.

"ПОЧАЛАСЯ СТРІЛКОТНЯ… Я ЙДУ, ЙДУ, ОП І Я ВЖЕ НЕ ЙДУ"

-Що сталося в день поранення?

-Я зазнав поранення 28 березня. Це був ще один звичайний день, коли зранку прокидаєшся і думаєш - о, я живий! Добре! Бо тоді в Маріуполі можна було ставити галочку в кінці дня навпроти графи - я вижив! Дякую вам! Завтра іще один день! Бо спиш по 3-4 години і думаєш, щоб зранку не прокинутся від того, що тебе вбили, тобто - не не прокинутися.

Ми тримали оборону міста. Це була остання дев'ятиповерхівка, недобудова якась чи покинута будівля, що розділяла місто навпіл: далі за нами був уже приватний сектор. Це був такий клин, куди росіяни стягнули всі свої війська.

У день поранення я йшов міняти побратима на посту спостерігача. Я вже майже підійшов до позиції, коли почалася стрілкотня. Підходжу ближче і відчуваю, що падаю.Тобто, я йду, йду, оп і я вже не йду.

Знаєте, як це у фільмах показують? Ти падаєш, оці звуки пищання. В мене в голові все крутиться, було відчуття, що я секунд п’ять падав, хоча звалився за мить.

Я лежу, розумію, що мене поранили, але не розумію куди, хоча лежу притомний. І в цю мисть у голові думка - ну все, нажився. Але як же вдома рідні: мама, сестра, дівчина? Вони ж на мене чекають! Лежав, думав і здалося, що хвилин п’ять про все це розмірковував, а по факту - за пять секунд пронеслося все в голові, бо мене тут же за "шкірки" з тієї будівлі витягнув мій побратим.

Він стянув з мене шолом, щоб оглянути, а я відчуваю, що не можу дихати взагалі. Я тоді думаю, що це у вікно рпг прилетіла, і там щось мене коцнуло і контузило легенько. Я на адреналіні, спускаюся ще сам пішки на своїх двох із сьомого поверху, мене веде побратим. Потім під мінометним обстрілом біжимо метрів 500 до евакуації, там сидимо пять хвилин чекаємо. Я сидів, опустивши голову донизу, у мене вся кров повністю донизу стікає. Кров із самого початку мені зайшла в легені і не дає практично дихать, воно там все всередині починає запікатися. Я прошу хлопців, дайте якось подихать, а вони розуміють, що вони просто нічого зробити не можуть й дивляться на мене круглими очима. І я сам розумію, що зараз можу будь-якої миті просто "від’їхати".

Коли під’їхала машина евакуації, мені там одразу вкололи знеболююче і стало легше. Ми переїхали на місце пересадки, звідки ми вже пливли човном. Я весь цей час просто стікав кров’ю, не міг дихати. До мене тоді хтось привітався - о, Троль! А я у відповідь просто захарчав. Після човна знову на машину і тільки тоді дісталися наших позицій на "Азовсталі". Там мене вже почали стабілізувати. Тоді подумав, зараз полежу 2-3 дні, відкапаюся і знову в стрій.

Наступного дня після поранення

Перші дні мені було дуже погано. Через те, що кров пішла мені в легені, я не міг дихати, я не міг спати, в мене кров не спинялася і лікарі мені не могли нічого зробити, бо це в голові! Вони тільки капали мені щось і просто знеболювали. Я мабуть днів три спав просто обличчям донизу, вся кров просто стікала, там були якісь рушники чисті, я ці всі рушники повністю залив кров’ю, витирався ними, бо по-іншому не міг дихати.

Згодом я зустрів там стоматолога і попросив, щоб він оглянув мої скалки на щелепі. Він нічого мені не пояснив, але одразу сказав, що мені терміново треба на евакуацію.

На яку евакуацію? Ми ж в оточенні! Я ж тоді навіть не знав, що вже почалася спецоперація із гвинтокрилами.

"Я НЕ БАЧИВ, ЩО НЕ ПРАЦЮЄ ПРАВА СТОРОНА ОБЛИЧЧЯ, БО ТАМ НІДЕ НЕ БУЛО ДЗЕРКАЛА"

Ще два дні я пробув у тому госпіталі. Свідомість не втрачав, з усіма спілкувався, але відчував, що щось не те - я не міг говорити, не міг їсти. А побачити, що в мене не працює права сторона обличчя я не міг, бо не було ніде дзеркала.

Все що я їв - ковтав потрошку воду, і мій друг мені зробив протеїновий коктейль, який я ходив і сьорбав. Якось зайшов на медичний пункт до дівчат, щоб знеболююче зробили, і тут відчуваю, що в горлі зібрався комок крові, я роблю ковток того коктейлю і мене як вирве, залив там все у них кров’ю, бо рвав довго. Кров - по підлозі, дівчата тоді мене так сварили, так сварили! А я кажу - дівчата, ну вибачте мені, я ж не хотів! Я ж не хотів це все робить! Бо вони ж намагалися тримати там все стерильним. Ледь поставили тоді мені капельниці, бо я почав просто засинати від втоми і втрати крові. Мені тоді лишалося просто чекати на евакуацію, яка я не знав, буде взагалі чи ні.

-Як дізналися, що з’явилася можливість евакуації?

-Я ще до поранення чув гул гвинтокрилів, але я думав, що то черговий російський гвинтокрил. А тут чую по рації передають - наші "вертушки" залетіли! Як наші? Куди залетіли?! Ми ж тоді чекали дуже сильно прориву на Маріуполь. Що нас прийдуть деблокують. Тоді ще була надія на це. Тому, коли наші "вертшуки" залетіли - ура, думаю, це що, деблокада почалася чи що? Але тоді вони як прилетіли, так і полетіли назад. Я ж сидів без інформації як і чому вони літали.

Вже після поранення оголосили, що є можливість евакуюватися на гвинтокрилі. Мені сказали - ти йдеш на евакуацію. Я спершу не зрозумів чому, але мусив погодитися, бо мені наказали летіти.

-Ви самі не усвідомлювали складності поранення?

-Ні! Там же не було можливості зробити мені обстеження. Я думав, що в мене просто цяточка біля одного вуха, і друга - з іншого боку голови на щоці. Мене просто забинтували і я так собі й ходив три дні.

Одразу забіжу наперед, тільки коли мене евакуювали в Дніпро в Мечникова наступного дня мені зробили МРТ чи КТ і показали знімок - дивися, в тебе он яка дірка в голові, просто тунель в мене в голові! Я був у шоці, що? В мене наскрізне кульове поранення голови?! Так, дивись, щасливчик, ти вижив! Я кажу - та ні, в мене дві скалки тут! Ні чорта, кажуть.

-Як відбувалася сама евакуація?

-Заходять хлопці, кажуть - за дві годни буде евакуація, готуйте списки, хто буде. Я чекав 2 години - евакуація скасувалася. Лише на другий день була ще одна евакуація і я на неї потрапив.

Десь об 11 вечора ми виїжджали спочатку на КРАЗах тентованих. Ішли на евакуацію всі ті, хто хоча б якось міг іти або хоча би сидіти. Бо хлопців дуже важко було закидувати з сильними ранами на КРАЗ чи потім на човна. Тож пізно вночі ми виїхали до першого пункту, де ми пересідали всі разом на човен. Сиділи битком, один на одному. Намагалися одне одного не зачепити, бо ж поранення дуже сейрозні і боляче було весь час. Хоча нас, звичайно, на дорогу обкололи знеболюючим, але воно не всім допомагало.

Найважче було пересісти на човен - він хитається, люди з пораненими ногами чи руками не можуть на нього залізти, чіпляються, спотикаються, бовтаються. З горем навпіл завантажилися, допливли до третьої точки евакуації. Там нас висадили і ми чекали годину, поки нас заберуть. Прийшли хлопці і повели нас пішки. Я зі своїм другом Гораном вели групу попереду. Бо я міг іти, ще й ніс чийсь рюкзак! Горан ішов сам, у нього був пневмоторакс. Йшли ми дуже довго. Дійшли - там знову пакуємося битком в машини, як м’ясо. Їдемо до 4 точки евакуації, там ми просиділи з першої ночі до шостої ранку. У багатьох вже давно перестало працювати знеболююче. Людям було дуже важко. Я знову в своїй позі, сдячи, з головою донизу, спав, а кров униз стікала.

Нарешті прибули вертольоти, вони почали швидко розвантажуватися, і нас поділили. Мене і ще десь 8-10 чоловік направили в одну "вертушку". Зі мною мав летіти і Горан, але останньої миті його пересадили в інший гвинтокрил, що летів за нами. Ми летіли перші.

-Це ви вперше летіли на гвинтокрилі?

-Так! Це був мій перший раз. Звичайно, не таким я собі його уявляв. І тепер, коли ти вже це пережив, ти думаєш - вау, це драйвово дуже було, тому що ми вилетіли і летіли на дуже низьких висотах. Ми ніжками гвинтокрила торкалися землі і дерев, ми летіли дуже низько, щоб по нас не спрацювала ворожа ППО. Ми вже пролетіли майже половину шляху, коли я почув кілька пострілів і потім різкий удар в спину. Я подумав, що зачепилися за щось, тож навіть не звернув увагу. Мені було дуже погано. Голова обертом. Порушена роботи вестибулярного апарату. Мене нудить. Але я тримаюся, бо ж не сам у гвинтокрилі - соромно(посміхається). Я сидів біля цих відкритих секцій - там же немає дверей - дивлюся, як все летить поруч, все мерехтить і просто бачу, що ми реально торкаємся землі, дерев! Це був максимально екстремальний політ.

Прилетіли ми до Дніпра. Тут тиша, спокій, війни немає! Виходимо з гвинтокрила, а він тут же і глохне. Я спершу подумав, що це так і треба, що його вимкнули і все. Але виявилося, що в наш гвинтокрил попала ворожа ракета ПЗРК , але не здетонувала, а просто розбила нам двигун. І ми долетіли на одному двигуні! Тому коли ми приземлилися, ми і заглохли. Тобто, якби нам довелося довше повисіти в повітрі, ми просто впали б.

"Гвинтокрил, який летів за нами, збили"

Ми прилетіли і очікували на наступні "вертушки" за нами. Там інтервал між нами був хвилин п’ять - десять. Але прилітає не друга "вертшука", а та, що третьою летіла. І нам повідомили, що другий гвинтокрил, на жаль, підбили і він впав на виїзді з Маріуполя.

Я не знав, хто там був і чекав на інформацію. Нам просто сказали, що з хлопцями втрачено зв’язок, вони впали.

Вже в лікарні на другий день, коли я ще мав сили ходити, я бігав по поверхах і шукав своїх, хто, я знаю, евакуйовувався. "Горан? Де Горан? Як мені на нього попасти?" Але мені відповіли, що такий не поступав.

Тільки наступного дня, коли вже росія виставила якісь новини про те, що збила гвинтокрил, я побачив і зрозумів, що він там і залишився, на жаль. Тобто, ми мали летіти в одному гвинтокрилі, але, на жаль, вийшло так, що один з нас вижив, а інший - ні.

-Ви розуміли тоді, яка спеціальна операція розроблялася для тієї евакуації?

-А тоді ти навіть не задумувався. Тоді сприймав це як ще одну місію, просто треба евакуюватися сюди. Я тоді теж не задумувався, що нас можуть збити, що щось може статися. Просто евакуація і все, а цікаво було тим, що це був перший політ і всі - вау "вертушка", давайте будемо летіти, сиджу - вау! Давайте вже підніматися! Хоча коли пілот різко починав підніматися, в мене голова одразу йшла обертом і весь ентузіазм одразу зникав, бо треба було тримати себе в руках.

-Вашим пілотом був Євген Соловйов?

-Так, він був моїм пілотом. Я йому дуже вдячний за цей політ, що так все склалося, що він не побоявся полетіти в Маріуполь.Супер спец. На той момент я щоправда про це не думав - бо мене нудило від кожного руху вертольота, і голова була забита іншим. Буквально (сміється) Тоді якось не усвідомлював всієї ситуації і сприймав все як належне. А тепер розумієш наскільки професійно було все сплановано.

Їм командування тоді перед вильотом сказало -  оціни своє життя в ту кількість життів, яких ти можеш врятувати. Тобто, вони розуміли, що своїм життям вони можуть врятувати 15, 20 чоловік. І, так - це треба мати сталеві яйця, щоб залетіти в Маріуполь в тій ситуації.

-Що відчули, коли приземлилися на відносно мирній землі?

-Було найголовніше, що я в безпеці, я вже тут. Але практично на наступний день дуже сильно мучило сумління, що я тут, а хлопці там. Це дуже сильно било по по моральному стану. Бо бачиш, що хлопців там б'ють, ще сильніше б'ють їх, вибивають з певних позицій, як кільце все звужується і звужується. Я розумію, що як важкпоранений був би просто, як тягар для них і не міг би виконувати бойові завдання. Але з іншого боку - просто хотілося назад до хлопців.

Тому десь за два тижні після евакуації, ми всі, хто прилетів, зібрали пресконцференцію. Із закликом, що хлопців треба евакуйовувати, їм треба допомагати якось, бо там тоді були дуже важкі умови. Ми намагалися зробити бодай щось, бодай привернути увагу і таким чином бути корисними для них, поки вони воюють там.

Я там задихався. Не міг зв'язати два слова і в мене дуже була нечітка мова, все обличчя було перекошене в один бік, права частина обличчя взагалі не працювала. Я сиджу, говорю, хоче щось зрозуміле сказати, але я не розумію як ті два слова до купи зібрати. Просто я розумію, що я задихаюся, але хочу допомогти хоч чимось хлопцям, хоч ці два слова звязати і сказати, що хлопцям треба наша допомога!

А через два дні після цього росіяни публікують новину з нами і пишуть, що от подивіться, яких клоунів акторів набрали! Вони не вірили в те, що люди евакуювалися з Маріуполя, вони були сто відсотків впевнені, в тому що звідти не можна було вибратися.

-Що в лікарні сказали про ваше поранення?

-Мені сказали, що - вау! - тобі пощастило! В нас чи не вперше в Мечникова таке поранення! Хоча по факту вони теж нічого зробити не могли, вони просто мені робили перев'язки, просто капали мене. Майже все моє лікування - це декілька операцій, коли мені вичищали вухо від скалок скалок. І щось там з нервами робили. Все. Далі вже просто реабілітація і дуже багато ліків. Це те поранення де ти не можеш якось вплинути на це, треба просто дуже багато часу. Хоча навіть з часом я не можу сказати, що я повністю реабілітувався. Тому що я далі продовжую свої реабілітації, реабілітації, реабілітації.

А так - перший час, коли я тільки приїхав в Мечникова, я тільки через трубочку харчувався. Мені зробили таку трубочку, я пив водичку і вся їжа була рідка, як водичка. Тож просто береш шприц, собі водичку втягуєш і в трубочку через ніс! Щось густіше я їсти не міг. Тільки так і харчувався - сильно сухд. З 85 кілограмів став важити 49.

Спочатку була навіть якась гордість за те, що - ого - я після такого поранення вижив, бо дуже малий відсоток людей виживає після прямого влучання кулі в голову, ще й на виліт. Хоча як згадуєш скільки було ситуацій в Маріуполі, то думаєш яким дивним чином щастило виживати! Коли думаєш - ну все, кінець, а потім - раз! І вижили! Пішли далі воювати.

"В цю мить я подумав - ну все, п…ц, нажився!"

-Наприклад, що це були за ситуації?

-Це був початок березня. Росія дуже сильно починає штурмувати околиці Маріуполя, а в нас були позиції в приватному секторі. Росіяни дуже зухвало пішли в атаку. Там було приблизно 3-4 танки - загалом десь 6 одиниць техніки. Дуже багато піхоти. Ми сидимо, а спостерігач, тоді Горан був там, каже, танки 1000 метрів, танки - 500 метрів! За 2 хвилини я кажу, хлопці, давайте одягати "броню" , бо ж ходили просто так. І тут передають - танки 50 метрів. Ми виходимо на позиції, але що у нас - один гранатомет, декілька гранат і автомати. А біля нас дуже багато техніки, дуже багато піхоти і буквально я чую вже за парканом пересування техніки і розмови ворогів. Вони нас оточили з двох сторін. Нам просто не було куди відходити. В цю мить я подумав - ну все, п…ц, нажився!

До речі, в цей момент, знаєте, як це говорять - візьми гранату, приклади до серця і все - підривайся, щоб не потрапити у полон. Я скажу, це дуже важко зробити, на це треба багато сміливості. Мені її не вистачило. Я тоді подумав - ні, якщо і гинути, то краще дати останній бій і нанести якомога більше втрат противнику і щоб від тебе була якась користь.

Бо тоді в Маріуполі жив не тим, щоб просто подовше прожити, а перед тим, як віддати своє життя, ти намагався знищити якомога більше ворогів і техніки.

Тож нас оточили. І ми розуміємо, що відходити немає куди, але в останній момент вони просто чи то по своїй дурості, чи просто нам пощастило, перекидають велику частину техніки на сусідні вулиці. А нам відкрили фланг, щоб ми могли відійти. І дякую хлопцям, які взяли ініціативу у свої руки, бо тоді всі були переполохані, перешарахані, і просто нас вивели з того котла. Ми вийшли вуличками, але нам треба було перебігти поле - 2-3 кілометри по полю. Ось відкрите поле - біжи!

І от ми вибігаємо на це поле, біжимо, а зверху на позицію виїжджає російська техніка. БТР чи щось і багато піхоти і по нас, як по зайцях в тирі починають стріляти. Нас чоловік 30 бігло, а вони нам у спину стріляють. І ти біжиш і бачиш, як земля від куль піднімається під ногами і думаєш, ох зараз прилетить! Ох і прилтетить! Точно! Я думав, що когось з нас точно поранить чи вб’є в цей момент. Бо ми чесно були, як відкриті мішені. Хоча ми теж відстрілювалися. І в кінці, коли ми прибігли до точки евакуації, жодного з нас не заділи і не вбили, натомість ми ще змогли кількох росіян поцілити. А я ще ж біг із РПГ в руках - лишився останній заряд. І я біг і беріг його, як зіницю ока, бо знав, що він мені ще знадобиться! А там підривач на РПГ, коли ти його сильно вдариш, він може здетонувати. А я біжу і то там його задіну випадково, то там вдарю і бачу вже пів кришечки лишилося і думаю зараз як ляпне, то буде мені кінець. Але я розумів, що його все одно треба зберегти цей останній набій. Ми добігли, відійшли трохи назад, нас вибили росіяни.

А тоді не минає і пів години як надходить наказ контратакувати. Тобто, ми сім кілометрів пробігли туди, я прибіг у всьому спорядженні, РПГ на собі, а тепер знову сім кілометрів бігти назад, так само їх відбивати. Тільки ще в придаток до цього мені ще дають NLAW. Їх тоді якраз привезли, то я ще ці 7 кілограм на себе беру і знову біжу з цими сімома кілограмами.

Тож дійсно, в такий момент ти думаєш, що все - немає виходу, але потім виявляється, що вихід завжди якось знаходиться. Я не знаю як описати це словами, але ти виживаєш.

-Ви розповідали, що перестали дивитися бойовики - більше не вражають?

-Так! Дивишся як там все горить, "вертушка" вибухає, а він встав і далі пішов! Навіть не просто нецікаво, іноди навіть смішно. Або де за 20 метрів від нього набій падає. Він виживає, встає, потягується і біжить собі далі!

Хоча біля мене теж падали набої і я виживав. Це був 152 мм набій. Гаубиця їхня працювала. У нас був такий невеличкий шалаш, в якому сиділи грілися. Я в цей момент виходжу, ну здрастуй, новий день! І тут таке - ляп, ляп, ляп біля мене набої! Я так швидко до бліндажа ще не біг ніколи! Тільки чутно як земля летить на мене від ударів! Це було буквально 40 метрів від мене, але пощастило, що я одразу побачив спалах пострілу і кинувся ховатися. І плюс те, що набій потрапив у яму і всі скалки полетіли вгору.

"Я ПОВЕРНУВСЯ У СТРІЙ ІЗ 2 ГРУПОЮ ІНВАЛІДНОСТІ"

-Ви знову повернулися у стрій, попри інвалідність?

-Так, я був списаний за станом здоров'я, мені дали 2 групу інвалідності. Але тиснуло сумління, що я відпочиваю, а хлопці воюють. Дуже сильно тиснуло.

І буквально через чотири чи п'ять місяців я написав хлопцям, що хочу повернутия у стрій. Спочатку навіть думав, що піду на якусь бойову посаду, що я повернуся у стрій, як боєць. Навіть поїхав на полігон, постояв там, послухав вибухи, постріли, і зрозумів, що великі вібрації дуже сильно впливають на мою голову. Що наступного дня в мене голова боліла дуже сильно, була, як баняк, я рвав цілий день. І тоді я зрозумів, що нічого мені "не світить". Тому мене оформили на небойову посаду. Тобто, інваліди можуть виконувати обов'язки на небойових посадах.

Тим більше бригада розширюється, ми запрошуємо усіх охочих в "Азов". Можна переходити із інших бригад або підрозділів, по всій країні є рекрутингові центри. Або можна допомагати донатами. Ось це - єдина офіційна громадська організація від "Азову", яка займається зборами коштів на бригаду.

-Як гадаєте, що було б з вами, якби вас тоді не евакуювали?

-Думаю, я максимум ще тижня 3-4 пожив би і там би й залишився. Мінімально - помер би від голоду, бо не міг же нормально їсти - через шприц харчувався. А в тодішніх умовах мені просто не було б чого їсти.

А якби вийшов у полон разом з усіма до росіян, то не думаю, що вони би сильно панькалися із таким складним пораненням і я просто там довго не витримав би.

Тобто, я дуже вдячний, що мене, як би це дивно не звучало, поранили в потрібному місці і в потрібний час. І що мене змогли і вчасно евакуювати, бо якби хоча б на день-два це все змістилося, я думаю, я перед вами тут не сидів би.

 Ольга Сидоренко