З полону – з п’ятьма полоненими росіянами: історія аеророзвідника 82 ОДШБр Бардака

- Це Курська операція у складі десантно-штурмової бригади 82-ї, яка за завданням мала зробити прорив. Я разом із своїм екіпажем рухався на відтяжці за хлопцями, які були в штурмових ротах, для того, щоб забезпечувати розвідку, ситуаційну обізнаність на полі бою і давати стріми для нашого командування, - розповідає аеророзвідник 82 ОДШБр Бардак

- Як ви сприйняли, коли дізналися, що будете заходити на Курщину? Чому ви тут потрібні? Як ви собі це пояснюєте?

- Ця операція - це був наш шанс щось зробити не так, як воно йшло до цього. Нас було п'ятеро разом з водієм, але водій він моменті не був з нами, бо він разом із транспортом був на відтяжці. На той момент не було підготовлених позицій, тому що це наступ і тим паче це прорив на той момент вже був доволі глибокий.

- Це був серпень 2024 року?

- Так.

- Якраз початок?

- Так, самий початок. Від моменту безпосередньо прориву, це був день, можливо, 5-й, 6-й. Це вже коли був прорив кордону, потім вже задіювалися підрозділи, які проходили вглиб, і от наш підрозділ був якраз один з тих. Задум, наскільки я розумію, був саме в тому, щоб прорватися, зайняти позиції, і потім... Це, можливо, якщо прямо рахувати, від кордону не так далеко, це могло бути там десь 10-15 до 20 кілометрів.

Ми їхали на бойовій машині, яку, не доїжджаючи певну кількість кілометрів до точки, довелось полишити. Її задача була, на випадок, якщо щось піде колосально не так, і треба буде нас забрати, приїжджає саме вона, а не пікап, тому що пікапом могло бути небезпечно. І оце важливий момент цієї бойової машини, тому що це якраз причина, чому ми потім блукали тим лісом трошечки. Ми почали окопуватись і викладати обладнання. Все швидко, тому що бойові дії вже йдуть. Тобто, просунулись підрозділи наші, ми маємо за ними приглядати, для того, щоб ви все це бачили розуміло у командуванні, для того, щоб можна було приймати рішення. Розкидали антени там по деревах. Маялись інтернетом, тому що всім відомий Старлінк у Курській області дуже погано працює. І нічого там не допомагало абсолютно. Тому от така штука нам стала в пригоді. (показує ногою супутниковий ящик). Якісь додаткові засоби супутникового інтернету. Але ми ж з тим розклались, почали працювати, почали давати зображення на штаб. І, в принципі, так пройшло дві доби. Дві доби ми планомірно на зв'язку працюємо, дооблаштовуємо укріплення. Намагаємось там обережно поводитися, застосовуємо маскування.

Переймалися, що хтось може зайти на нашу позицію. Бо у мене була оперативна інформація про те, що навколо не було помічено ворожих підрозділів. Але через те, що в ближніх населених пунктах якраз вели бої дружні підрозділи, не наші, постала потреба придумати варіанти, якщо щось піде глобально не за планом, куди можна під'їхати, заїхати саме тією бойовою машиною, де її зупинити так, щоб не посеред поля. І з цим була проблема, тому що в Курській області ліс там, де яр, рельєф дуже нестабільний. Тож у тому лісі, де ми були, ми почали розвідувати, дивитися, де можна заїхати. І якраз десь після двох діб ми пішли з побратимом шукати місце. І через те, що сам ліс вже був такий і побитий трохи, і багато повалених дерев, укритися в ньому дуже легко. Тому ми опинилися в ситуації, коли на відстані 10 метрів вийшли просто на стволи. І я повертаюся до свого побратима, і він, як у кіно, застиг і пальчиком показує. Я розвертаюся, а вони вже потроху підіймаються так. Вони сиділи на своїх спостережних пунктах. Ну, не було їх абсолютно. Вони так підіймаються - і я був чомусь впевнений, що це дружній якийсь підрозділ. Тому що не було видно форми. Я якось так на позитиві, на оптимізмі. А вони якісь нервові, намагаються спитати підрозділ. Я такий: всі свої, все добре.

- А ви їм українською чи російською відповідали?

- Спочатку українською. Ну, знов таки, з мого досвіду, натрапляєш десь на дружні якісь позиції, краще розмовляти українською. А вони реагують якось не дуже. Потім починають вставати на повний зріст. Я бачу, що форма зовсім не наша.

Вся історія з приводу "зараз застрелимо", та історія "не рухайтеся, зброю киньте". В принципі, нічого нового. Нічого, що не можна не уявити там. Не знаю, чому, до речі, не застрелили. Тому що нічого їм не заважало, насправді. Я думаю, що не застрелили саме тому, що вони до кінця не розуміли, в якій ситуації вони опинилися. І це дуже сильно потім зіграло роль взагалі в історії. Тобто, ця історія, вона про те, як дуже багато речей дивним чином співпали, і вийшло ось так.

- А ви пам'ятаєте взагалі свої відчуття?

- Вже коли ти розумієш, що зустрів ось так ось фейс-то-фейс ворога, хвилин 10-15 я дуже погано розумів взагалі, що зі мною, що я роблю, що я відповідаю. Вони кажуть: обличчям до землі - ти лягаєш, руки, там, все, тебе повністю оглядають, поки вони всі кишені перешаруділи, поки вони все там продивились, забирали зброю, перевірили, що ми там без ніяких подаруночків, скажімо так. Зняли з нас броніки, каски, всю цю історію. Почали там щось спочатку перевіряти. І цей час ти просто лежиш обличчям в землю, не рухаєшся, тому що тобі просто так автоматиком в хребет вперлись. Це була така сильна розгубленість, тому що я в моменті не розумів, як взагалі себе вести.

- Кто вы такие? - Ну, українські військові, солдати. - Кто старший? - Я старший. - Где документы? - Я не ношу документи на задачу. - Що ви тут робите? - Ну, воюємо, можна сказати. - А що ви конкретно робите?

Я просто сказав, що ми пілоти, ми тут нічого не штурмуємо зараз. Просто якісь там фахівці, які там роблять свою справу, розвідники. А він такий: Де ваше обладнання? Ми ж прийшли просто: каска-бронь-автомат, ми ж без нічого, без рюкзаків. - Є обладнання. Ось. Що цікаво, мабуть, одна, до речі, з перших їх реакцій була, коли вони вже самі роздивились і почали вже ставити питання. І це мене трошки вибило з колії і навіть трошки так опривело до тями. "Где наркотики?" Я такий: "Які наркотики?" "Ну, ви ж ширяєтесь, ви ж бешені, якісь сумашедші хохли?". Я такий, кажу, у мене нічого немає. У мене є аптечка, там, максимум парацетамол. І я так і не зрозумів, чи він засмутився від чогось.

Їх не сильно цікавило, хто ми такі, що ми тут робимо, а їх більше цікавило, що навколо. І вже потім, після того, як вже ми у них були, в мене склалось враження, що вони не мали ніякої ні тактичної, ні оперативної інформації з приводу того, що коїлось навколо них. Їх завезли туди буквально якимось ЗІЛом, КамАЗом. Просто скинули з борта - і вантажівка поїхала.

- Ну, а чим вони займалися?

- Якась піхота. Це просто така збірна солянка була. Там були якісь наймолодші - років двадцяти. Найстарші - близько п'ятидесяти. В них була якась радіостанція… Але не було такого, що начебто вони переговорюються з якимось штабом, чи мають зв'язок, як то кажуть, з великою землею. На той момент вже не працювали вишки. Їхній старший спочатку допитував, намагався зрозуміти, що коїться. І що більше його цікаво, це що навколо. І коли я йому сказав, що навколо…

- А що ви йому сказали? Що навколо?

- Так, ну, він такий: "Скільки вас"? Я кажу: "В якому сенсі?" - "Скільки вас сюди прийшло?"

Я кажу, ну, в мене підрозділ доволі великий, але я знаю, що багато підрозділів бере участь в цій операції. Тому я точно кількість ніяк не назву. Це багато техніки, це багато особового складу, багато сил і засобів. Що насправді трошки накаляло обстановку. Мабуть, єдине, що їх вже почало цікавити, це якісь варіанти, як звідти вийти. Бо спочатку вони хотіли пробитись, скажемо, з боєм. Я не знаю, як вони собі уявляли. Я пояснював, що це така собі думка, тому що все навколо облітається дронами.

- А скільки там людей ви бачили, скільки перед вами було?

- Найбільша кількість, яку я одночасно бачив, мабуть, це 11-12.

- А як так сталося, що вони при вас обговорювали свої подальші дії?

- Я думаю, тому що в них вже був певний ступінь паніки, і це раз, а по-друге, відчувалося, що в підрозділі не всі матьорі військові.

- Вас було двоє?

- Нас було четверо, і ми в полон потрапили всі в чотирьох.

Що найперше їх цікавило - вода. Бо ми йдемо, у нас ні рюкзаків, нічого. У нас же там мають бути якісь собою речі, запаси. - Де ваша вода? Я розумію, що єдина вода, яка я знаю, де, це в мене на позиції. Єдина їжа, яка в мене залишилась, вона на позиції. Бо, як виявилось, ці сидять там тиждень. Їх завезли, їх скинули, вони тиждень сидять. В них немає нормально ні зв'язку, нічого. Вони там вже почали, не знаю, там щось гризти, якісь яблука, що вони змогли знайти. І в них просто води немає. І вони на це так доволі агресивно реагують.

- А вони повідомили комусь, що у них є полонені?

- Їхній старший по радіостанції з кимось переговорювався.

У мене є думка, що це був якийсь командир на такому самому рівні. Тому що з розмов у мене склалось відчуття, що опорний пункт їхнього командування або десь втік, або був зруйнований, і вони не могли просто вийти на зв'язок. Я просто їм пояснив, що дивіться, от тут поряд, ви чуєте, там стріляють? Оце населений пункт, от там зараз ведуться бої. Це з нашої сторони летить. Оце от летить туди, тому що там тривають якісь дії. І ці розповіді, вони звісно наганяли трошечки такої атмосфери…

- А ваше спорядження де було?

- Вони все забрали, всю нашу точку. Вони просто все перетягнули до себе, там дерибанили. вони нашу воду, нашу їжу нам потім пропонували. Був цікавий момент в тому, що, уявімо, там було 12 пляшок, до їхнього табору дійшло 5. Більше половини вони вже десь порозтягали вничку. І коли її вже сіли ділити поміж собою, бо хтось там пити хотів, і виділити на нас трошки водички, пів пляшечки, на чотирьох, після цієї дельожки виявилось, що не вистачило двом-трьом людям - вони залишилися без води, і ми їм ще свою воду давали.

- А яка в них зброя була?

- Не у всіх була зброя, навіть особиста броня. Що було - це АК-74. Тобто нічого схожого на гранатомет ручний або якийсь там АГС, чим вони могли прямо такий спротив серйозний влаштувати там не було.

Думаю, що їх в принципі просто закинули туди, щоб були. І вони, мабуть, це самі зрозуміли. Що їх в певному сенсі там покинули. І без засобів, без постачання, без зв'язку, в умовах, коли навколо все стріляє, вибухає, вони не знали, куди діватися. Бо ми сидимо, а вже ж ніч. Я просто лежу на землі, в небо дивлюсь. Я чую, летить, наприклад, снаряд. І я знаю, якщо ти чуєш, що воно свистить, знач, все в порядку. Я кажу, це не по нас. Потім чую десь здалеку вихід Града - в полі недалеко від нас. Вони весь цей час постійно там щось пригинаються. І видно, що це люди, які не звикли до бойових дій.

- А чому вони вас лишили на вулиці?

- Я думаю, для того, щоб було легше за нами стежити.

- А в туалет можна було?

- Так. Вони в певний момент навіть начебто незручно себе вже почували.

Така штука, як демонізація ворога… І в очах ворога будь-який солдат української армії це якась тварина, монстр. "Где ваши наркотики? Кого вы там поубивали? Что вы сделали? Где ваши нацистские шевроны? Где ваши татухи?" І коли у них на очах просто рушиться ця демонізація, воно якось... Не знаю. Просто не спрацювало далі. Не було відклику від мене чи від моїх побратимів. Не було за що зачепитись, чому ми такі погані. Воюємо – воюємо. Вони воюють, і ми воюємо. Вони солдати, ми солдати. А там, щоб прямо сказати бажання зах#ярити чи знущатись дуже швидко пропало.

- Коли виникла у вас думка, що ви на щось можете впливати? І що можете контролювати цю ситуацію?

- Коли почалася вся ця історія з великими рухами, наступами, колонами: навколо все їде, стріляє, вибухає, такий нормальний собі ад на землі. І вони настільки не розуміли, що коїться навколо, настільки переймалися за свою безпеку, що навіть, маючи інформацію, що в сусідньому лісі сидить "Ахмат", не йдуть. Вони не йшли до них, бо боялись, що "Ахмат" їх пере#башить. Вони не знали, що робити, не розуміли, де - ворог, а де - їхні дружні. І навіть на своїх дружніх вони боялись виходити, робити якісь рухи, переміщення, тому що не мали зв'язку з командуванням.

Я їм просто кажу: "Чуєте, там вибухає, чуєте, там вибухає, чуєте?". "Там наші, там наші, там наші". І я розумію, що це створює в них дилему. Говорю: "Ви розумієте, якась матрьошка вийшла. Ви нас взяли, а зрештою ви в оточенні".

Кажу: "Давай спробуємо вийти на моїх, зробимо польовий обмін. І якось може обміняють нас на вас, і ви якось вийдете, і ми якось вийдемо. Хоча б спробувати спрямувати їх на цю думку, що опиратись і там героїчно гинути, що це не суперкрута ідея. Коли ми припинили працювати, коли ми припинили стріми, звісно, почалися питання, почалися пошуки. Тому що у нас така робота, вона безперервна. Ми не можемо просто так взяти і зникнути. Я це їм пояснив. Я пояснюю: ми оператори, ми приїхали, тому що нам вже сказали, що тут все чисто. Уявіть, в якій ви ситуації опинилися, що сюди просто приїхали якісь фахівці, без підтримки якоїсь, страшних дідьків на "бредлі мардерах", "страйкерах". Ми просто приїхали тут, тому що тут тихо. І це змусило їх задуматися. Але ж справді, на наступний день зранку нас поїхали шукати. І переломний момент був саме тоді. Бо після цієї ночі, після того, як чуваки, які нас чергували, щось намагались випитати, хтось з них вже тоді мандражував. Там були якісь такі вже розмови, типу, "у мене вдома діти, дружина", "це все херня, коротше", "я не хочу тут вмирати".

Абсурдність ситуації мені була зрозуміла майже спочатку, і вона дійсно була десь на межі з таким дуже жорстким анекдотом.

По факту, вони вживу свого ворога жодного разу не бачили. І що в нас там дрони, сухпаї. Вони перебирали наші сухпаї через те, що у нас були на той момент закордонні, натівські, зі собою. Там же ні чорта не зрозуміло, що написано. І це було прям, як акт такий. Ну дійсно, а это что? Я такий: а це отак-от. А це там, не знаю, протеїни. А це ізотонік. А це волога страва. Вона смачна. Ну, бл#дь, так, це точно, бл#дь, не наш. Попробували. Смачно. Ми просто сиділи і чекали. І це просто солдатня. Ну, звісно, що розмови якісь. Вони щось намагались питати. Вже не військове, з цікавості, увечері, коли нас замотували.

Оцей дядько, що в кінці скинув броню, ліг біля мене, і сказав: "Я хочу жить, как сдаться в плен?". В нього оцей такий настрій, скажімо так, що все пропало. Він десь от вже з вечора накопичувався. Тому коли я отак сидів, він перемотує мені скотчем, каже: "Смішно, зараз я тебе мотаю, завтра ти мене".

- Так і вийшло?

- Так і вийшло.

- І ви його теж мотали?

- Саме я. Саме я йому замотував руки.

Ми якраз тоді сідали поснідати. Знов таки підрозв'язались. І почалось оце там. Спочатку якийсь обстріл, якийсь кіпіш, а потім почалась стрілянина. Коли почалася стрілянина, і вони показують, що вони там готові вже якось поступитись, що вони не хочуть просто гинути, бути пристріленими. Вже готові здатись.

- А яка Ваша була внутрішня реакція?

- Після оцих 15 хвилин на початку мого ступора і дуже сильного нервування в мене просто вже був такий майже покерфейс: ми граємо на всі дєньгі. Хочеш здатися в полон? Ну, давай, попробуємо. Для цього потрібно було, щоб всі припинили стріляти. Тобто він почав кричати своїм, десь навіть я почав їм кричати, щоб вони припинили стрілянину. Але в першу чергу я намагався догукатись до групи, яка мене гукала. Десь хвилин десять незрозумілих криків, чи поодиноких якихось пострілів. Але ми догукались одне до одного. Ці зупинили також стрілянину. Цікавий майнгеймс. Воно, зрештою, начебто вийшло так, що вони всі думали, що йде якийсь великий підрозділ зараз зачищати цей ліс.

Мабуть, ключовим моментом було те, що в групі, яка пішла нас шукати, були поранені. Насправді хлопці в першу чергу почали перейматися за себе. Вони почали витягувати поранених. І я розумів, що вони зараз можуть просто поїхати. А у мене тут починається така ситуація, яку, начебто, і упустити вже не можна. Я вже, піднявшись у в повний зріст, просто почав гукати своїм, кажу: "Я Бардак, я в коричневій флісці, я виходжу, я без брої, я свій. Я вчора потрапив в полон, ніч пробув тут, на позиції, зараз, і поряд зі мною тут ці російські військовослужбовці, вони зрозуміли, що вони оточені, вони готові здатись в полон".

Насправді там не сильно цікаво, тому що вони викликували трьохсотих, вони навіть не сильно мене чули. Вони такі: "Да-да, все в порядку".

- А на якій відстані вони були?

- Я думаю, що ми були, десь метрів 50-60. В лісі це доволі велика відстань, ліс густий, чутно було не дуже гарно.

- А руки і ноги у вас були зав'язані?

- Ні, на той момент насправді навіть вже руки не були зав'язані.

- А хто вам допоміг розв'язати?

- Ті, що вартували. Ті ж і розв’язали.

Звучить дивно. Я розумію. Мені, мабуть, не вистачає десь пам'яті в гарному сенсі, десь можливості розповідати для того, щоб перенести отой настрій і абсурд, який в моменті був дуже зрозумілим.

Я кажу: "Давай тих, хто готовий здатись у полон, я виведу на дорогу, вийду разом з ними, щоб ви з лісу нас чітко бачили, і ви вже там зможете правильно прийняти". Я розумію, що був потрібен якийсь ритуал. Який всім нам треба було пройти.

- Як вам вдалося встановити контакт із вашими?

- Це також дуже не швидко вийшло, насправді. Бо... Ми виходимо на дорогу, і так вийшло, що я, начебто, за цю процесію, я виходжу з лісу на дорогу першим. І я бачу, як пікап їде. Я розумію, що там не залишилось поряд з нами нікого. Ці складають зброю. Також не одразу, і не всі. Коли почався контакт, хтось приймав бій, хтось там просто остовпів і сидів. Зрештою, хтось втік з цієї позиції. І на дорогу також вийшли не всі. За мною спочатку вийшли шість людей.

Вийшли мої три пілоти і ще шість росіян вийшли, які хотіли здаватись в полон. Це ще, до речі, була дуже дивна ситуація, тому що тут у мене мої пілоти ще не до кінця розуміють, що коїться. Оп#здошені взагалі.

Це потім було на стрімі, коли мені ще казали люди, які в штабі були, як це виглядало по-дурацьки, що дорога, три чуваки сидять. Бо мої пілоти чомусь вирішили, що їм отак типу безпечніше стояти. Шість людей лежать, обличчям в пол. І я бігаю. І начебто пояснюю, з ким що робити. І ми чекали дрон. Довго.

Вони бачили просто на той момент вже 5 тіл, не 6, тому що один, до речі, передумав і повернувся на позицію. І прилетів дрон, і бачив 5 тіл просто лежать, троє на колінах, і якийсь ходить, щось показує. Най#банутіший "крокодил" у моєму житті, коли я дрону намагаюся пояснити, що оце полонені. А оце мої, що це наші.

Я розумію, що десь там ще є позиція з тим старшим, який зараз, якщо прийде, побачить це казино. Він такий, що "Ви що, їб#нулись нах#й? Х#ярте їх зразу". І в мене десь в голові така фраза звучала постійно. Я розумію, що часікі тікають. Зараз оцей такий карточний домик дуже швидко може розвалитись. І вся ця якась обстановка може дуже швидко змінитись

І я кажу тому, що мені допоміг, що "я тебе мотаю, ти мене мотаєш". Я кажу, слухай, там у вас на позиції залишився наш інтернет. Зараз швидко його розкладемо, тому що з дроном, походу, вони там не зовсім розуміють. Я вийду саме на своїх, вони приїдуть, і ми, типу, закінчимо це. І він погодився.

Я отак от з ним просто виходжу з того лісу, отак проходячи чувака, який стоїть з автоматом, і він просто вже не розуміє, на що він дивиться. І мене проводить цей дядьок. І другий щось з автоматом в нього питає. "Та ти що, так просто в полон хочеш здатися? Він так на нього повертається: "Йди на х#й, я жити хочу". Абсурд.

- Зрештою, ви додзвонилися до своїх?

- Там погана швидкість. І нарешті просто прилітає дрон з радіостанцією. Наш дрон. З нашою радіостанцією. Він її скидає. Біля нас, там трохи в поле. Я прям біг за тією радіостанцією. Відчував себе якимось регбістом.

Як тільки я її схопив, я розумів, що ми вже на стрімі. Одразу я почув голос комбата. Я йому даю коротку доповідь: "Були в полоні. Ось тут є п'ять росіян. Вони готові здатися. Вони розуміють, що вони в оточенні". Він такий: "Всьо. Рухайтеся туди-то, туди-то. Вас там зараз заберуть".

У нас комбат з гумором. Він не може упустити момент і нагадати мені, з якого я міста. Так-от. Вся ця процесія починається рухатись, бо начебто все запрацювало. Мені пояснили, куди йти. І ми починаємо рухатись. А я такий... Ага. Дай мені інтернет. А він залишився розкладений. Я до нього повертаюся. Складається все назад в цей дерев'яний кейс. І з цим кейсом я намагаюся всю процесію наздогнати. І чую, що в радіостанцію: "Бардак. Там в тебе якийсь довбой#б ще плететься. Це взагалі що таке? Це я, я просто за інтернетом бігав". І він такий... Да, це тобі не по "Ланжерону" гулять".

Ми вчотирьох сідаємо в пікап разом з водієм, а п'ятеро росіян - в кузові. Ми їх мотаємо, виїжджаємо.

- Що з ними далі? Вони десь очікують обміну?

- Вони сильно переймалися, бо є певна демонізація ворога. Вони, мабуть, думали, що зараз ми від'їдемо і ми їх зараз просто перестріляємо. Я кажу: "Та ні, все буде нормально". І був оцей момент, коли ми приїхали, і десь там підскочив сам командир батальйону, декілька офіцерів. І комбат дає таку доволі коротку промову про те, ви зробили правильний вибір, що вирішили здатись, з вами все буде нормально. І дійсно, їм просто відвели місце, дали їм води, дали їм перекурити, дали їм щось перекусити, і вони дочекались моменту, поки там вже поїхали.

- Для чого і про що з вами ця історія? От, про що вона для вас?

- Про шалену удачу. І нічого більше. Я відчув, що насправді трапилось, коли вже їхав в пікапі. І я прямо дихаю так дуже глибоко. В мене адреналіну купа. Бо до цього, начебто, воно так було більш-менш спокійно. Бо ця стадія прийняття, що я потрапив в залупу, з якої, в принципі, хер знає, чи якось вийде вилізти. А воно якось, начебто, вийшло. І оце... ху - ху - хуфф!

- Чому позивний Бардак? Як ви потрапили на війну?

- Чому Бардак? Тому що з одного боку воно звучить доволі смішно. З іншого боку, я для своїх друзів був такий, як схожий на барда. Я полюбляв їм грати на гітарі, розповідати якісь історії, травив якісь байки. Сталась війна. Я пішов на війну. Тепер я бард з АК.

(показує пінгвіна в рюкзаку)

- Лайф... Коротше, я вирішив змінити позивний після всієї цієї історії. 

- Ви мобілізовані за повісткою?

- Так, я мобілізований. Я зустрів чуваків, яких я вже давно чекав, на той момент, це ще перед Запорізьким контрнаступом вже було все. На той момент здавалося, що от зараз ще трошечки, трошечки. От не вистачає, от походу ще трошечки.

- Ривка для перемоги?

- Так-от наївно. Зараз я розумію, наскільки. От є одна фраза, яка допомагає зрозуміти. Я якось її друзям розповідав. "Я не хочу прокинутись в іншій країні". Я народився в цій країні, я в ній виріс, я в ній став чоловіком. Я в ній став тим, ким я є. А тепер, начебто, це все неправильно і воно має бути зміненим. І я проти цього. Я хочу, щоб тут була Україна. Я хочу зробити те необхідне для того, щоб прийти до Перемоги.

Ага, прапор. Ось він. З ним все нормально. Насправді він навіть на цій...

- А де він у вас був?

- Він був... У схованій кишеньці, в штанях. І вони його просто не знайшли.

- А для чого ви його носите із собою?

- Щоб пам'ятати. Для того, щоб не забувати це.

Лайф дістає гітару і грає...