Комбат 128-ої бригади Роман Стегура: З часом втрачають довіру ті командири, які тиснуть бійцям руку лише після успішного штурму. Важливіше приїхати до піхоти після поразки та втрат
З 2022 року фронт настільки великий, що не про всі успішні операції встигаємо розповідати. Власне, про те, як звільняли Херсонщину, що відбувалося перед тим, як окупанти втікли з самого Херсону, назагал відомо небагато. Тому ця розповідь безпосереднього учасника подій – ще один пазл в загальну картину російсько-української війни.
У серпні 2021 року Роман отримав найвищу недержавну нагороду – срібний тризуб "Народний герой України". І вже тоді його було за що нагороджувати. Про свої виходи в сіру зону і нищення ворога, який постійно обстрілював наші позиції під час так званих "перемир'їв", Роман розповідає в цій бесіді також. Після повномасштабного наступу він лише підтвердив, що не даремно отримав народну нагороду. Дивно, що держава з 2018 року не відмічає цього молодого офіцера. У 2018 році він отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. І все. При цьому його однокурсники по академії отримали хто по два, а хто і по три "Богдана", хтось став "Героєм України". Роман не прагне нагород. Але зробив багато, щоб держава ним пишалася і допомагала йому.
"РОСІЙСЬКІ АРТИЛЕРИСТИ ЗДАВАЛИ ІСПИТИ ПІД ДОНЕЦЬКОМ, ПОЛИВАЮЧИ НАС ВОГНЕМ"
Роман Стегура навчався у Львівській академії разом з Василем Тарасюком, Андрієм Верхоглядом та Андрієм Морозом. Всі вони закінчили навчання з відзнакою – були відмінниками.
- Як так сталося, - питаю Романа. - Один перед одним вимахувалися?
- Та ні. Всі свідомо здобували освіту, щоб потім прийти у військо гідними офіцерами. У нас всі були заточені вчитися. З особливою увагою ставилися до профільних предметів. Наша група була справді сильною.
На фото: До недержавної нагороди "Народний герой України" у серпні 2021 року Романа Стегуру представляв його друг, з яким вони разом навчалися, - Андрій Верхогляд, позивний Лівша. Андрій загинув у червні 2022 року
- А чому ти обрав саме військову освіту? В родині є військові?
- В родині кадрових військових немає, тільки строкову службу свого часу проходили батько і дід. На мене дід добре вплинув, бо все дитинство розповідав, як служив у танковому полку. Тому я вступив у Мукачівський військовий ліцей. Там мені вдруге пощастило з наставником у житті. Це офіцер-вихователь полковник Іван Іванович Пацкань. Він мав бойовий досвід.
Коли мені було років 15-16, я не до кінця розумів його вислови, гострі реакції. Він не розповідав нам про бої, в яких брав участь, але говорив, що війна - це страшно, це втрати, і, не дай Боже, щоб таке випало на нашу долю. Але якщо колись доведеться захищати свою країну, ми маємо бути добре підготовлені. Коли я закінчував навчання, він спитав: "Що думаєш робити далі? У тебе є завдатки командирські, лідерські". Порадив Львівську академію Сухопутних військ, куди я зрештою і вступив. Я досі вдячний йому за поради. Ми підтримуємо зв’язок. Коли буваю в Мукачевому, заїжджаю до нього в гості.
- Як ти потрапив саме у 128-му бригаду після випуску із академії?
- Це довга історія. Якщо коротко - я родом із Закарпаття. І завжди хотів служити ближче до дому. Найближче розташовується якраз 128-та. Я випускався у 2016-му, війна вже йшла, тому, за великим рахунком, це вже не мало такого значення, бо я б усе одно потрапив на Схід. Але я жодного разу не пошкодував, що прийшов саме у 128-му бригаду. На той момент бригада вже встигла пройти важкі бої, це був сильний і мотивований підрозділ.
- Куди ти приїхав у бригаду, де вона була в той момент?
- Підрозділ щойно зайшов під Донецький аеропорт. Моя рота потрапила на "Мурашник" - це великий насип землі, в якому були викопані наші бліндажі та окопи. Ця позиція розташовувалась впритул до злітної смуги аеропорту.
Чотири місяці я пробув командиром взводу, а у липні 2016 прийняв роту. Командно-спостережний пункт роти був на передньому краї. Там у противника були дуже хороші і вигідні позиції. Той час запам’ятався тим, що стільки, як тоді, артилерії по мені не працювало ніколи! Арта працювала по нас щоденно і дуже інтенсивно. Якось по перехватах ми дізнались, що російські курсанти-артилеристи приїхали здавати екзамени. І вони били по нас. Пригнали батарею 2С1, шість стволів поставили за териконом навпроти нас на околиці Донецька. Я рахував якось: нас годину і сорок хвилин "утюжили". Висадили весь боєкомплект батареї "Гвоздики", а це близько 240 снарядів! Тоді нам пощастило, що більшість були недольоти і перельоти, безпосередньо по позиціях впало мало. Ну і з різних видів озброєння постійно вели по нас вогонь.
Ще вони робили вилазки з окупованого аеропорту, доки ми не показали їм, що цього робити не варто. Якось вночі вони майже зайшли нам у фланг. Дав команду відкрити вогонь і сам працював по ворогу з АГС. Вони почали тікати, а потім ми почули крик. Тіло свого вони забрали аж через день. Якось так проходила моя перша ротація у війську.
В той період для мене був прикладом і надихав Саша Сак, позивний Стаф. Тоді він воював у 93-й бригаді. Про його "походеньки" у Пісках легенди ходили. Багато з його досвіду я взяв собі на озброєння...
Потім мене перекинули ближче до Невельского. Тиждень ми вели розвідку, щоб виявити місцеположення противника, бо даних було мало. Якось ранок був туманним, я одягнув маскхалат, і ми пішли в сіру зону. Перша посадка – нічого, тільки пусті пляшки. Йдемо до другої - їх і там немає. Дійшли аж до об’їзної Донецька і вже там на них наткнулись. Виявили два дзоти. Противник був геть не ляканий - ходив, як на прогулянці. Зробили ми їм після того акцію, розвалили їхні дзоти…
Таким був у мене період становлення на посаді командира роти. Наступна ротація вже була у Зайцевому.
- Це вже 2017-й…
- Тоді було жорсткіше. Там вже я лазив разом з групою бійців моєї роти. Під час таких виходів ми мали близькі контактні бої. На той час так мало хто робив. Скажу чесно: наші вилазки до ворога я приховував від штабу, бо розумів, що як дізнаються - матимемо проблеми. Тому я десь місяців три все це добре приховував.
Все викрилось, коли ми з командиром взводу зайшли в окопи до росіян і забрали їхні документи. Їх треба було віддавати командиру, так ми і зізнались. Ми ще знайшли цікаву машинку для підриву – раніше нічого подібного не бачили. За її допомогою підірвали частину боєприпасів, які там знайшли. І так само тихо відійшли на свої позиції. Коли кацапи роздуплилися, що ми були в їхніх окопах, то, здається, відстріляли по нас весь БК бронегрупи з трьох бойових машин. Командир, коли почув про мої вилазки, сказав відверто: "Не знаю, що робити. З одного боку тебе треба жорстко покарати, з іншого - похвалити. Тому - покараю". І починається: "Ти командир роти, якого … ти лазиш туди-сюди"…
- А після того все ж сказав, що ти молодець?
- Так, похвалив: молодець, красавчик. А ще під час вилазок я знімав російські міни біля їхніх позицій, і потім ми ставили їх проти росіян.
- У той період були підрозділи, які дуже не любили таких вилазок, бо по позиціях тоді починало прилітати з боку ворога. Можна було почути: навіщо працювати в той бік? Тоді ж і нам спокою не буде…
- Такі дії - це передусім демонстрація характеру. Я хотів, щоб мій підрозділ мав характер. Коли ми заходили на позицію, то попередники на одній з ділянок перебігали. Розповіли: "Тут 400 метрів до ворога. Копати важко. Хлопці поставили бетонні блоки – між ними перебігаємо, бо росіяни постійно прострілюють цей відрізок з ДШК". Я походив там, пару разів повалявся в грязюці… Копати, дійсно, там складно. Тож треба зробити так, щоб противник тут не стріляв взагалі. І ми просто знищили ворожу позицію. З того часу вони намагались нас зайвий раз не займати.
"ЗА ДВА ДНІ НА ХЕРСОНЩИНІ МІЙ БАТАЛЬЙОН ПРОРВАВ ПЕРШУ ЛІНІЮ І ПРОЙШОВ 16 КІЛОМЕТРІВ"
- Було відчуття, що війна стане більшою?
- В кінці 21-го на початку 22-го я служив вже у Києві. І у мене була шалена тривога. Чесно кажучи, я не думав, що росіяни попруть зразу на Київ. Думав, що війна активізується на Донбасі і що з Криму наступатимуть – їм давно вже був потрібний сухопутний коридор. А те, що Чернігівщина, Сумська область і Київ стануть мішенню, не вірив. Здавалося, скупчення військ на кордоні – то гра м’язів. В січні мене відправили на полігон на навчання. Там ми зустріли повномасштабну війну. Ми з дружиною саме купили квартиру в Ірпені. І вже 24 лютого близько обіду я дізнався, що Чорнобильська зона окупована, а російські гелікоптери Ка-52 з десантом штурмують Гостомель - це було неподалік нашого дому.
- Ваша квартира в Ірпені ціла?
- Ні. Будинок демонтований під нуль. Ми живемо на зйомній квартирі…
- Як ти опинився знову у 128-й?
- Коли я зрозумів, що в підрозділі, де на той момент служив, більше користі не принесу, вирішив рухатися далі. Набрав комбрига 128-ї, сказав, що хочу повернутись. Щоправда, я повернувся не в мотопіхотний батальйон, де служив раніше, а у 2-й штурмовий.
- Де він у той момент перебував?
- В районі Оріхова, це Запоріжжя. Коли я приїхав, наступ росіян на цьому напрямку вже зупинили, утворилася лінія оборони, але противник кожні два-три дні пробував штурмувати. Я приїхав у перших числах квітня 2022 року. Ми пробули в тих місцях до червня 22-го. На цьому напрямку наш батальйон жодної позиції не втратив. Раз противнику вдалось зайти в одну з наших посадок, але наші хлопці швидко вибили їх звідти.
Після цього ми вийшли на відновлення боєздатності. Були розмови, що ми будемо наступати на запорізькому напрямку, бо ми вже знали цю місцевість. Ми почали активно готуватись, аж тут раптом команда: на Херсонщину. Там нашим угрупованням керував генерал Михайло Васильович Драпатий. Це професіонал дуже високого рівня, він уважний до кожної деталі і дуже цінує життя кожного бійця. В перші дні він зібрав командирів і сказав: "Наше угруповання тут невелике. Але від того, як ми себе проявимо, буде залежати успіх в іншому місці". Не сказав, де саме.
Це був кінець серпня - початок вересня 2022-го. Ми почали наступати. Перші ж спроби були успішними: ми вибили противника з передових позицій і звільнили два населені пункти - Нововознесенське та Миролюбівку. В той час почалася Харківська операція. Стало зрозуміло, навіщо ми були потрібні тут - ворог чекав наступу тільки на Херсонщині.
На фото: Якщо придивитися, видно, як іде броня підрозділу Романа Стегури – рівно, злагоджено, як книжка пише
1 жовтня ми мали зайти в село Петрівка. Розвідка прочесала село – росіян в ньому вже не було - вони засіли в посадці за ним. За попереднім планом, я мав наступати полем, але так ми були б зручною мішенню для ворога, тому я вирішив, що моя 4-та рота, яка діяла першою, має швидко проскочити до тієї лісосмуги через село. Росіяни засікли їх і кинули по селу пакет "Ураганів", але на той момент наші хлопці підійшли до них впритул і почали штурм. Наступна рота вже пішла іншим маршрутом під прикриттям димів. Їм вдалось прорвати другу лінію оборони росіян. Третя рота вийшла на мінометні розрахунки росіян - це вже третій рубіж ворога. Так за годину штурму я був вже на третій лінії оборони росіян.
Після цього ми отримали команду йти далі. Тими дорогами, які ми пробили, пішли інші батальйони. Вони наступали по боках від нас. В нас же на шляху були довгі чотирикілометрові посадки, де нас могли легко розбити, тому ми пішли полем, постійно використовуючи дими та вогневе прикриття. Наступного дня ми продовжили наступ, росіяни тікали, а наша піхота доганяла і добивала їх. Ворог був розгублений, часто не розумів де їхні бійці, де наші. Якось їхній танк виїхав на нас - думали, що то свої, радісно махали нам. Мої хлопці теж не одразу зрозуміли, що то ворог, тому їм вдалось втекти.
Так за два дні мій батальйон просунувся на 16 кілометрів!
Загалом на Херсонщині бувало по-різному. Були місця, де росіяни тікали, а були населені пункти, які ми звільняли з дуже важкими боями. Ми починали там воювати здається з 82-ю десантною усурійською бригадою, потім з 126-ю бригадою берегової охорони. Цей свій підрозділ росіяни сформували на базі нашої бригади в Криму. Перед постановкою задачі я казав хлопцям: "Ми вже воювали з десантниками. І втерли їм носа. А зараз ми йдемо проти зрадників. Маємо будь-що вигнати їх звідси". Ще проти нас воювала 80-та арктична бригада з Мурманська. Під час цього контрнаступу ми взяли багато полонених. Привезли двох мені. Допитую їх. Один божиться: "Я не стріляв. Зброю в руки не брав!" А другий, кілограмів 70, нещасний настільки, що по голові його хотілося погладити, весь час мовчав. Питаю його: "Ти звідки". – "З Мурманська". Виявилося, що він контрактник, є родина і двоє дітей. І совість не заважала йому приїхати вбивати наших дітей!
А в перших числах листопада я зазнав поранення.
- Як це сталося?
- Ми їхали на передній край – я, начальник розвідки і заступник з артилерії. Хотіли політати, подивитися обстановку. Присіли біля окопу і тут прилетіла міна - 82-ка. Я найменше постраждав – уламки потрапили в сідницю і спину. Розвіднику сильно посікло руку і ногу, а артилеристу ноги. Ми втрьох залетіли в маленький окоп. Обстріл продовжувався - думаю, нас спалили, бо ми машиною фактично на передній край заїхали. Розумію, що треба вивозити поранених. На адреналіні побіг до машини, підігнав її до окопу. Ще прибігли хлопці, допомогли завантажити поранених - погнали в лікарню. Мене швидко прокапали, і того ж дня я повернувся в підрозділ, бо ми мали знову наступати, мали задачу просунутись ще на 12 кілометрів углиб.
Зранку першою пішла наша 4-та рота. Я їхав за нею на МТЛБ – зробив у ній командний пункт. Противник готувався до нашого наступу. Кожна посадка, всі проходи були щільно заміновані різними видами мін. Перше мінне поле ми зустріли вже в 200 метрах від першої лінії. Аби розміновувати проходи, ішов танк з тралами. Росіяни проявили неабияку фантазію, мінуючись. Я собі навіть зберіг фотографії, де я знаходив міни – і під ящиком з бк, і у кинутій техніці. Наприклад, стояла С-300 типу знищена. Підходиш, а вона повністю замінована. Там всюди також були розкидані боєприпаси, міни-сюрпризи знаходили, в калюжах могли бути ТМ-ки, а посадки закидані лєпєстками.
По дорозі від села Архангельского до Богуслава, наприклад, дорога несподівано була перекопана в декількох місцях. Це теж було мінування, щоб техніка, яка спробує проїхати тут, підірвалась. Туди росіяни накидали купу боєприпасів і легенько засипали ті ями. Підривів на Херсонщині, на жаль, було немало. Мій командир інженерно-саперного взводу Артем Голодюк все це розмінував. Під час розмінування він і загинув… Ми проїхали там перші і запустили дорогу, щоб нею можна було користуватися іншим.
Під час боїв за Херсонщину ми захопили новітній російський бронеавтомобіль АМН-590951 – таких лише десять у кацапів було. Три захоплені, одна з них - нами. Там багато було покинутої нової російської техніки. І все 2021 – 2022 року випуску. Загалом трофеїв взяли багато.
Потім моїм районом розташування було щойно звільнене село Червоне. Це населений пункт, де нас зустрічали найтепліше. Я відправив першими туди розвідників і зв’язківців шукати місце під КСП. А їх немає і немає. Я вже переживати почав, чи не сталось чого. Приїжджають. Зв’язківець каже: "Командире, я не винен! Ми як заїхали в село, мене як почали обіймати. Я кажу: я зв’язківець, не піхотинець – приїде піхота, будете їх обіймати. А нас все одно не відпускали!" Цивільні дали нам найбільшу хату і приготували вечерю: картопля, м’ясо... Виявляється, вони віддали крайні свої продукти. Бабуся мала п’ять качок, то трьох зарубала для нас. Так нас зустрічала Херсонщина… Біля хати стояло 10-15 жінок. Давай їх розпитувати про все. Поговорили, і вони просять: "У нас зв’язку не було, а у вас старлінк. Можна ми підключимося?" Почали дзвонити по рідних та знайомих. Щасливі! Я набрав зампотилу: "Що там у нас є? Крупи, олія, - все сюди". Дав завдання продукти розподілити так, щоб всім вистачило. Але нам не прийшлося того робити. Сільська голова виявилася колаборанткою, втекла з кацапами, але в селі була неформальна лідерка. Той, кого я за старшого залишив, мені потім розповідав: "Я такого ще не бачив. Олійку переливають, цукор ділять, щоб всім вистачило. І все спокійно, все по-чесному. Мене це дуже вразило".
Я ніколи в житті не переживав таких емоцій, як в тому селі. Ці люди були варті усіх наших зусиль по звільненню тих територій.
"З ЧАСОМ ВТРАЧАЮТЬ ДОВІРУ БІЙЦІВ ТІ КОМАНДИРИ, ЯКІ ТИСНУТЬ РУКИ ЛИШЕ ПІСЛЯ УСПІШНОГО ШТУРМУ. ЗНАЧНО ВАЖЛИВІШЕ ПРИЇХАТИ ДО ПІХОТИ ПІСЛЯ ПОРАЗКИ ТА ВТРАТ"
- Важко, коли не вдається виконати операцію?
- Штурми можуть бути успішними, можуть бути невдалими, навіть якщо ти все ретельно спланував, і всі виклались на повну. Я вважаю, що з часом втрачають довіру бійців ті командири, які тиснуть всім руку тільки після успішного штурму, коли всі піднесені. Але значно важливіше приїхати до піхоти після поразки та втрат. Саме в такий момент командирам важливо знайти слова для мотивації і підтримки, розділяти поразку. І дивитися бійцям в очі! Це дуже важко, але я вірю, що так будується довіра в підрозділі. Виїжджаючи на завдання, ніхто не знає, чи повернеться з нього. От їде броня з піхотою. Якщо вони бачать командира, який стоїть біля дороги, бачать, що він не ховається десь далеко, це дає їм більше впевненості у власних силах.
- Можеш розказати про ваш невдалий штурм, найболючіший для тебе?
- Це було в середині жовтня, коли загинув легендарний танкіст Дмитро Гранчар, позивний Демон. Посмертно він отримав звання Героя України. Він завжди штурмував з моїм батальйоном. І більшість наших успіхів пов’язані саме з тим, що цей танкіст їхав першим. Він під’їжджав впритул до позицій ворога і "розбирав" їх, після чого піхота йшла на зачистку. Дмитро загинув в бою на Херсонщині. З одного з моїх флангів відкотилися сусіди в той момент, коли моя рота якраз заходила на позиції. І з цього флангу по них відкрили вогонь. Даю своїм команду відходити. Танки і БМП працюють туди. І тут цей танкіст виїжджає в поле, кинув дими і почав стріляти в кут посадки, щоб наша піхота могла відкотитися. Командиру роти кажу: "Забирай його звідти". І тут по танку прилітає два ПТУРи. Танк димить. Механіку-водію вдалось вибратись, його забрали. А сам танк залишився в полі. Але було відчуття, що там є хтось живий. Під’їхали ближче, запустили коптер, підлетіли до відкритих люків. Побачили, що Демон загинув, навідник поряд теж спершу не рухався, але потім він смикнув рукою. Живий! Спланували як його забрати: САУ відкрили вогонь по противнику, а в цей час наш евак на квадроциклі поїхав до танка і зміг витягти навідника. На щастя, він вижив і після одужання повернувся в стрій. В той день Демон врятував багато життів ціною власного. А боєць з позивним Назік – саме він поїхав на квадроциклі - проявив неабияку мужність і врятував життя.
- Тіло Демона забрали?
- В той день не було можливості. Забрали за декілька днів, коли таки звільнили ту територію.
Після Херсонщини нас без відновлення перекинули під Бахмут в оборону. Бригада зайняла позиції в Яковлівці, Бахмутському і самому Соледарі. Ми пробули там місяць, який був суцільним пеклом. Зима, морози, безкінечні штурми "вагнерів" - по 6-7 штурмів на день. Це чорна сторінка в історії батальйону. Мали втрати позицій, але що страшніше - втратили в тих боях багатьох людей, багато дістали поранення. Після цього ми знову повернулись на Запоріжжя, де пробули увесь 2023 рік.
- Навіщо так активно говорилося тоді про контрнаступ? Це ж дало змогу противнику підготуватися.
- Можливо, це був моральний тиск на ворога - що у нас нова техніка, щоб до наступу він вже перегорів. Але сама місцевість в тому районі дуже складна для наступу. Купа ПТУРонебезпечних напрямків.
Ми також готувались до наступу на Запоріжжі в районі сіл Лобкове, Жереб’янки, П’ятихатки. Наступ запланували на 7 червня. Я мав почати рух зранку, а ввечері того ж дня - 47-ма, 33-тя бригади та інші вже на Роботине. Наш батальйон мав зав’язати бій як відволікаючий маневр, на результат ніхто не розраховував крім нас самих. Але ми мали успіх, в перший день зайняли панівну висоту та звільнили Лобкове. А ще через декілька днів і П’ятихатки.
Восени 23-го у нас були успішні наступальні дії в районі Копанів - треба було розширити коридор на Роботине.
- Тобто москалів можна перемагати?
- Я зробив для себе такий висновок. У навчанні молодих офіцерів треба запровадити зміни до психологічної підготовки. Так, нас вчили, що командир – лідер, має робити все сам, показувати власним прикладом. Це правильно, але треба розвивати і те, що ти можеш вигравати бої психологічно. Ми мали успіх в ситуації, коли ворог переважав кількісно. Наприклад, дві групи моїх бійців штурмували ротний опорний пункт, де росіян було десь 50. Дві групи – це 12 чоловік. Я ставив задачу зайти у ворожий окоп і утримуватися там. "Якщо до вечора протримаєтесь, побачите, як росіяни психологічно зламаються", - пояснював я. Сержант повірив у мої слова. Хлопці заскочили і до вечора утримували шматочок окопу. Одна група російської піхоти вночі почала тікати звідти, і були знищені нашими бійцями. Потім втекла ще одна група з 30 росіян. Так ми взяли ту позицію.
Взводний опорний пункт ми штурмували з одним танком і двома БМП. І при цьому одна з БМП підірвалась. Того разу реально ВОП штурмували десять піхотинців на танку та БМП І вони його захопили.
- Але ж існує думка, що ми переможемо технологічно, розвитком дронів, скидів…
- Технології і дрони, безперечно, дуже важливо, але ми не виграємо війну лише дронами, без добре навченої і мотивованої піхоти. Своїм підлеглим я завжди пояснював одну просту штуку: "Війна розвивається. Але найважча ноша війни все одно лежить на піхотинці". Поки берц піхотинця не стане на землю, вона не може вважатися звільненою. Можна противника знищувати десятками, але поки в його окоп не зайде наш піхотинець, ми не можемо називати рубіж своїм. Кожна ланка в армії відіграє в майбутній перемозі свою важливу роль.
Перед кожною операцією відбувається взаємодія. Простими словами - збір командирів, де ми остаточно узгоджуємо нюанси. Я завжди обов’язково викликав сержантів, які будуть штурмувати, командирів танків, мінометних розрахунків і командирів колективних засобів ураження. Кожен з них має чітко знати свою задачу. Хто вражає ворожу позицію, хто по ній чим працює. Коли все проговорювали, просив: "Тепер подивіться на сержанта, який поведе на штурм своїх людей. Дивіться йому в очі. Чи є у вас варіанти стріляти не прицільно або стріляти хреново? Від вашого виконання задачі залежить, чи буде Саня і його люди живі". Це працює. На Херсонщині якось у мене сталося, що танкісти лишилися самі. Танки пішли вперед, а піхота ні. Після цього я своїм піхотинцям завжди казав: "Подивіться в очі цьому танкісту. Якщо ви не підете, він залишиться один. Розумієте?" Коли така взаємодія відбувається, ймовірність того, що хтось когось кине на полі бою, зводиться до нуля.
"СПЕРШУ НАГОРОДИ МАЮТЬ ОТРИМУВАТИ СЕРЖАНТИ, СОЛДАТИ, КОМАНДИРИ ТАНКІВ, МІНОМЕТНИХ РОЗРАХУНКІВ, ПІЛОТИ ДРОНІВ, А ВЖЕ ПОТІМ – КОМАНДИРИ РОТ, БАТАЛЬЙОНІВ ТА БРИГАД"
У Романа єдина бойова нагорода – це орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, який він отримав у 2018 році. Під час повномасштабного наступу його чомусь не відмічає держава…
- Ну, я ще маю нагородний пістолет. І відзнаки - відомчі та від командирів. Але, чесно кажучи, мене ніколи не турбували мої нагороди. За останні три роки я сильно переосмислив сутність слова "мужність" у військах. Я думаю, що спершу нагороди мають отримувати сержанти, солдати, командири танків, мінометних розрахунків, пілоти дронів - ті, хто безпосередньо вбиває ворога, а вже потім командири рот, батальйонів та бригад. Коли під час штурмів мої люди проявляли себе, я бив в усі дзвони, щоб вони були подані на нагороди, щоб всі документи для цього були оформлені. І хоча, звісно, не усім, але нагороди таки приходять. Я можу похвалитись, що два командири роти і декілька сержантів у моєму батальйоні – повні кавалери ордену "За мужність". Я дуже цього прагнув, бо ці люди реально заслужили бути відзначеними. Один командир роти має орден Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів. Є два Герої України. На жаль, один з них - командир мінометної батареї Володя Лободюк - посмертно. Він вступив у стрілецький бій у Яковлівці під Соледаром. Побіг допомогти піхотинцям відновлювати позиції. Унікальний офіцер. Учорашній випускник вишу, але дуже мужній, талановитий, і одразу ж завоював беззаперечний авторитет серед підлеглих. Це важка втрата для нашого батальйону. Другий Герой України – головний сержант роти Анатолій Банацький. Людина пройшла численні штурми, має кілька поранень, але далі воює. Хоча є і інші бійці, які заслужили на цю нагороду. Я дуже пишаюсь тим, що мав честь воювати разом з цими людьми.
- Ти зараз на навчанні в університеті оборони…
- Так, це моє рішення - здобути освіту перед тим, як рухатись далі. Були пропозиції піти на підвищення, але не хотів іти з батальйону, бо мені був важливий наш колектив. Я пробув на посаді комбата два роки – не мало для сьогоднішніх часів. Звісно, настає момент, коли ти мусиш іти далі. В якийсь момент я зрозумів, що все для свого підрозділу я зробив. Впевнений, новий командир зараз дасть їм новий корисний досвід та свої знання. Це дуже талановитий і гідний офіцер, мій колишній заступник. Ми з тепер вже колишнім підрозділом постійно на зв’язку, після всього, що ми разом пройшли, ми вже більше, ніж побратими. Я ж перед тим, як рухатись далі, хочу повчитись. Армія - це місце, де ти постійно маєш вчитись і вдосконалюватись, де твоя компетенція і знання можуть врятувати комусь життя. Тому це дуже важливо.
- Як ми переможемо? На характері, як ти казав?
- Характер важливий, але ми перемагаємо і тому, що більшість підрозділів з 2014 по 2022 не відсиджувалися, а реально готувалися. Готували солдатів, сержантів, мінометні розрахунки, ПТУРистів. Противник нас недооцінив. Зараз, на мою думку, цей рівень підготовки дещо впав, бо якісний показник особового складу змінився. Ну і як би не було, робота підрозділів залежить від командирів. Там, де піхота покидає позиції, відмовляється виконувати задачу, 80 відсотків – це провина командирів. Правильні призначення – це важливо. Зараз у нас дуже не вистачає компетентних командирів взводів, командирів рот. Цю ланку треба виховувати з сержантів. Ми переконались у цьому у своєму батальйоні. Командир має бути і свого роду менеджером, бачити потенціал людей, займатися їхнім відбором. Наприклад, боєць, який носить позивний Геркулес, довго не хотів ставати офіцером, але ми його таки вмовили, відправили на навчання. Зараз це один з найкращих командирів рот у бригаді. Або інший солдат - позивний Арчі. Я познайомився з ним на Херсонщині і був шокований, коли дізнався, що в нього вдома шестеро дітей. "Що ти тут робиш?" - "Як що роблю? Їх захищаю". Арчі став сержантом. Потім отримав офіцерське звання. Спершу не хотів, але я наполягав, бо побачив у ньому хист і командирські якості. Понад рік він вже командир взводу, а найближчим часом прийматиме роту.
В Радянському Союзі "привєтствовалось" аби під час атаки командир з пістолетом біг першим – так їхня школа виховувала. Але якщо зараз кожен командир так робитиме, то у нас їх може не лишитися. В нашому батальйоні є командир роти Юрій Анатолійович.
Коли у нього в підрозділі двоє загинули, піхота навіть вилізти не могла – такий вівся обстріл. Цей Юрій Анатолійович пішов сам, витягнув загиблого. По ньому один ПТУР прилітає. Другий… Добре, що лишився живий. Після того сварив його страшенно. "Командире, я зробив все правильно", - відповідав він. "Маєте розуміти, що ви - командир роти. Ваша рота вже тисячу разів бачила вашу мужність. Ніхто в ній не сумнівається. Але залишаться бійці без ротного - хто буде ними керувати? Хто буде їм батьком?" - пояснював йому я. Зараз командири оберігають один одного, старший командир – молодшого. У кожного є відповідальність перед людьми. Про це потрібно постійно пам’ятати. Найважливіше на війні - люди.
Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ
