Командир 68-ї бригади Сергій Третяк: "Скільки я на Покровському напрямку, у нас не було жодного дня без штурмів. По п’ять-шість на добу - менше не буває"

12 6948
У 2014 році Сергій служив командиром взводу у 24-й бригаді і в першому ж бою втратив командира батальйону, якого особисто і вивіз. На момент повномасштабного наступу він не перебував у лавах Збройних сил, але повернувся в армію, хоча має інвалідність.

Покровський напрямок – більш як пів року тому це словосполучення стало військовим терміном. Тут постійно точаться тяжкі бої. І – ніде правди діти – нашу армію відтісняють. З літа минулого року ми втратили Селидове, Новогродівку, – містечка зовсім неподалік самого Покровська. З виникненням Покровського напрямку комбригом однієї з бригад, яка тут б'ється з ворогом, був призначений Сергій Третяк.

Зараз можна почути, що ситуація біля Покровська видається такою, наче втрачено керування підрозділами, які тут перебувають. Але Сергій каже: "Це не зовсім так. Особисто у мене є взаємодія з усіма моїми сусідами – з 25-ю бригадою, батальйоном "ДаВінчі", 155-ю, 32-ю, 59-ю бригадами, з "Мадярами". Зрозуміло, що я можу казати лише за смугу відповідальності бригади, якою керую. Головне, що потрібно робити – виявляти противника на дальніх підступах і одразу там і знищувати, а не чекати, поки він дійде до наших окопів. Пару днів тому, коли 35-та бригада противника нас активно штурмувала, у своїй смузі ми його зупинили. І зараз майже немає ніяких дій з боку противника – вони намагаються евакуювати своїх".

Буквально тиждень тому на сторінці 68-ї окремої єгерської бригади ім. Олекси Довбуша з’явився півгодинний фільм про управління боями, який знімали безпосередньо в штабі бригаді.

Була ідея – показати людям, як це все відбувається, що значить робота в штабі, про яку часто можна почути зневажливі відгуки у соціальних мережах. Крім того, такий штаб – найбільш приваблива ціль для ворога. Зі зрозумілих причин публічно не розголошується, коли по штабу бригади прилітає ракета. А таке, на жаль відбувається. Бо саме тоді і стається втрата управління підрозділом.

"ЩОБ ЗАБРАТИ ТІЛО ЗАГИБЛОГО, МОЖНА ПОКЛАСТИ ЩЕ ТРЬОХ. ОТ ЯК УХВАЛЮВАТИ РІШЕННЯ, ЩОБ ВІДПРАВЛЯТИ ЩЕ ЛЮДЕЙ?"

- Як виникла ідея показати, як працює штаб?

- У вільний час я, як і всі, гортаю фейсбук, інстаграм, тік-ток, читаю коментарі, інколи навіть відповідаю, - говорить полковник Третяк. - Особливо в тік-току люблю поспілкуватися. Ну і там під роликами бригади, де я щось коментую, іноді питають: "Та хто це такий?" або "Штабний щур черговий щось там говорить…" Я пишу: "Ви спочатку розберіться хоча б, хто це".

- Ти не ображаєшся, не злишся на таких дописувачів?

- Ні. І завжди утримуюся від надання характеристики, якщо особисто не знайомий з людиною. Якщо мені її хтось охарактеризував, то можу сказати: ота людина сказала мені про цю так. Останнім часом багато негативних відео знімають про офіцерів, про штаби: щури, ніхто нічого не робить, всі "мазані", і тому подібне. А я бачу, яку величезну роботу роблять люди, які перебувають біля мене, які беруть участь в управлінні боями. Біля мене постійно були шестеро хлопців - це не рахуючи моїх замів. Вони працюють кожен по своєму напрямку… Я даю їм команди, і вони виконують певний обсяг роботи. Вони один одного міняють, щоб у вбиральню сходити. Вони не можуть одночасно встати і піти поїсти чи на перекур. Бо постійно потрібно контролювати смугу нашої відповідальності.

- Скільки перед ними екранів: шість, вісім?

- Десь дванадцять.

- І на кожному – пряма трансляція з позицій, де перебувають люди?

- Стрім з позицій, дані дальньої розвідки, коригування артилерії, коригування скидів, коригування ФПВ. Весь цей процес не зупиняється, він йде цілодобово. Я хотів все це показати. Зрозуміло, що найважчу роботу робить піхота. Це є найважче, найтяжче, бо ти сидиш на позиції за будь-яких умов: мороз, дощ, сніг, сонце, жара, штурми, артилерія по тобі стріляє… Це і є найбільш важка і брудна робота. Але я хотів показати, що є ще люди, які забезпечують піхоту, думають і роблять все для того, щоб той солдат був максимально захищений, вижив, і було виконане бойове завдання зі стримування противника. Це якщо двома словами.

Пресслужба бригади знімала роботу штабу з 5.30 ранку до 18 години вечора. 12 годин одного дня. Це не нарізка декількох днів.

Оператори зафіксували, як виявляється противник, як приймаються рішення, як він уражається, які засоби працюють. Хто з ким зв’язується, що для цього робиться.

- Ти думав, що колись будеш комбригом у 32 роки?

- Ні. Коли був курсантом, навіть не думав, яким у мене буде пік кар’єри. А коли прийшов молодим лейтенантом у 24-ту бригаду у 2013 році, на той час комбригом був Олександр Павлюк. Для мене посада командир бригади була недосяжною. Тоді здавалося, що стати комбригом неможливо.

Розумієте, тоді командир роти був на цій посаді шість років. Я просто розумів: всі чекають, поки якийсь замкомбата або комбат піде на пенсію, і тоді на один щабель всі посунуться, звільниться і посада командира роти. Когось з нас, трьох командирів взводів, хто себе трохи більше проявить, поставлять на цю посаду. А це може статися ще через п’ять років. Один офіцер з іншого батальйону, наприклад, був капітаном 20 років – це був пік його кар’єри. Все. Мало сильно повезти, аби ще до пенсії стати комбатом. Тоді хтось когось тягнув за вуха, піднімав вище по посадах. Просто так же ніхто не ріс.

- У тебе не було військових серед родичів?

- Взагалі. Я першовідкривач.

- Тоді, у 2013-му ти думав, що буде війна? Чому ти йшов у армію?

- Та яка війна? У 2013 році я був у Москві на обміні досвідом у їхньому МосВОКУ. Це їхній головний інститут, де вчать їхніх піхотинців. Я у 2013 році їздив туди. Нас було п’ятеро курсантів, і один офіцер - старшим. Потім вони приїжджали до нас у Львів.

- Ще встигли приїхати?

- Це було незадовго до випуску. Їхніх п’ятеро курсантів приїжджали до нас зі своїм офіцером. Ми мінялися досвідом, як нас вчать, як їх. Матеріальна база була максимально схожа. Мені запам’яталося, що і у них, і у нас був той самий виробник тренажерів БМП, танків. Але вже тоді дивувало: нас на вокзалі зустрів бус, і весь період часу, поки ми там були, нас супроводжувало їхнє ФСБ, якщо не помиляюся, чотири чи п’ять чоловіків. Вони були з нами постійно.

- А ти тоді розумів, що москалі – наш ворог?

- Ні. Ми приїхали, нас поселили в готель, кожен курсант жив в окремому номері. Нас годували три рази на день у ресторанах, возили на екскурсії по Москві.

- Леніна бачив?

- Було закрито. На площі був, але його не бачив. Нам приділяли багато уваги. Були екскурсії, різні зустрічі – це те, що я пам’ятаю. Подарунків купу подарували. Ми спілкувалися з викладачами, начальниками кафедр. Був заступник керівника цього університету, генерал якийсь. Ззовні все було пристойно.

"НА ВИПУСКНОМУ В ШКОЛІ, КОЛИ ПИТАЛИ, ХТО КИМ БУДЕ У МАЙБУТНЬОМУ, Я СКАЗАВ, ЩО СТАНУ НАЧАЛЬНИКОМ ОХОРОНИ ПРЕЗИДЕНТА"

- А чому ти пішов у армію? Було відчуття, що доведеться воювати?

- Ні, не було. У 2009 році, коли я закінчував школу, максимальна кількість хлопців з мого класу - спеціально або не спеціально - були непридатними для служби в армії. Лише я і двоє моїх друзів  виявилися придатними. Я взагалі не знав, куди буду вступати. Подав документи в Харків, в МЧС – мій тато в цій структурі працював довгий час. А потім на медогляді воєнком мене спитав: "Ти не хочеш вступити до військового закладу?" Я кажу: "А що ви мені запропонуєте?" І мені дали список всіх закладів - Київ, Житомир, Львів…Я подумав: о, у Львові у мене є родичі, буде куди піти на вихідних, якщо що. Тому обрав Львів і подав туди документи.

- Абсолютна випадковість, так?

- Ну, так. Для відеозапису з випускного в школі питали: "Ким ви себе бачите в майбутньому?", і я сказав, що буду начальником охорони президента.

- Несподівано… А коли почалася війна, куди ви виїхали? Ти вже був у 24-й бригаді.

- Так, я був командиром взводу. Восьмого березня ми отримали наказ на виїзд і виїхали на Яворівський полігон. Там побули ніч або дві, потім загрузилися на ешелони і виїхали в Чернігівську область, місто Прилуки. Там є старий воєнний аеродром, ми взяли його під охорону. Побули там якийсь час, потім виїхали в Сумську область. Там ставили блокпости – була інформація, що можливий прорив державного кордону, і наша задача – зупинити противника на певних рубежах, поки не підійдуть резерви, які потім вже будуть приймати основний бій. Наша задача була - завчасно примусити противника розгортатися у бойові порядки. А в травні ми вже були в Луганській області. Перший мій блокпост був на перехресті доріг недалеко від Сватового, село Чмирівка. Там я перший раз побачив противника. Бо на моєму блокпосту "Альфа" перевантажувала з автобуса у вертольоти 20 їхніх козачків – полонених. Один був поранений. Це відбувалося прямо на моєму блокпосту: на його території стояли автобуси, а вертольоти сідали в полі.

Найперші наші бойові втрати – двоє "трьохсотих". Це був 2-й взвод, він стояв перед лісом, якій вів з Лиману в Ямпіль. Хлопці потрапили під мінометний обстріл, поранення дістав Ілля Дроздюк і з ним ще один боєць. Ілля був тяжкий, бо уламок потрапив йому в горло. Це були наші перші поранені. А за кілька днів, до тижня, ми поїхали штурмувати Ямпіль і Закотне. Ну і там вже безпосередньо я побачив, що таке противник, відчув, що таке ближній бій. Втрати – "двісті" і "триста", крики…

Про цей перший бій Цензор детальніше розповідав у статті:  Підполковник Сергій Третяк: "На дорозі з Лиману на Закітне був великий ворожий блокпост. Комбат Ігор Ляшенко особисто вивів на трасу 5 машин і прямою наводкою повністю його розбив".

Тяжко таке говорити, але є така штука, коли відчуваєш смак крові, адреналін під час штурму… Противник був слабший, ніж ми. І коли я їду на двох БМП з танком, і бачу, як він біжить, я за ним женуся і навздогін стріляю по ньому – оцей адреналін тебе забирає. Ти вже, як хижак, йдеш за здобиччю. Пам’ятаю, ми брали полонених, і вони казали: "Ми знаємо, коли їде 24-ка – одразу чути танки". У нас у кожного командира взводу був свій танк. І куди б я не їхав, у мене першим йшов танк.

- Унаслідок чого ти отримав інвалідність?

- Я потрапив у ДТП, коли їхав до себе на весілля… Це сталося у 2015 році. Через аварію прийшлося на чотири місяці відкласти весілля.

- Коли тебе призначили комбатом – у 2018-му?

- Я був начальником штабу батальйону. Ми зайшли в Зайцеве. Це була наша перша ротація з полковником Валерієм Гудзем. Так вийшло, що комбату треба було поїхати у відпустку або на 45 днів, або на 60 – надовго. Весь той час я виконував обов’язки комбата. І все виходило. В один з періодів, вже перед виїздом, коли закінчувалася наша ротація, полковник Гудзь мені сказав: "Ми приїздимо у ППД на ротацію – і ти готуйся приймати батальйон". На той час я був одним з наймолодших командирів у сухопутних військах. Полковник Гудзь навіть сварився з командуванням, бо говорили, що я замолодий для комбата. Мені тоді було 24 чи 25 років. Я став наймолодшим комбатом у бригаді. Тоді Олега Лотоцького мені поставили начальником штабу, а Капусту – замом. Ми всі приблизно однолітки. Всі, хто займався управлінням бойовими діями, були молодими. Мені – 25, іншим – 22 чи 23 роки взагалі.

Командир 68-ї бригади Сергій Третяк

- Що було важливим для тебе як для командира?

- Обов’язково треба слухати своїх підлеглих. І це для мене завжди дуже важливо. Я завжди слухаю своїх підлеглих, але кінцеве рішення - за мною. Я обов’язково їх вислухаю, обов’язково. Цього я навчився у своїх командирів, які були для мене прикладом офіцерів: це Ігор Ляшенко, Валерій Гудзь, Олександр Павлюк. Вони прислухалися до думки підлеглих, під час розмови могли частково змінити свою думку або пояснити, чому саме так вважають. Не було такого – кулаком по столу: "Я так сказав – і все, думка інших людей мене не цікавить". Є дуже важлива риса, яку я називаю – офіцерський хребет. І мені повезло служити з людьми, які його мали. Це були люди розумні, на столі у них завжди книжка, яка читається в даний момент. Дуже важливо, щоб люди читали по можливості. Для мене дуже важливо, щоб офіцер був грамотний, слухав людей, сам розвивався, давав можливість розвиватися людям. І обов’язково мав хребет. Тому що доброту, повагу до свого підлеглого, до особового складу і те, що я їх слухаю, не треба вважати за слабкість. Це трошки інше.

- На початок повномасштабної війни ти потрапив на свою батьківщину – на Сумщину.

- На той час я вже не служив. Мій товариш подзвонив мені 23 лютого ввечері і спитав, що я роблю. Бо на той час я вже відучився в Польщі – хотів займатися міжнародним перевезенням товарів. 26 числа мав їхати в Польщу на стажування в одну фірму. Друг спитав: "Ти ще не поїхав до Польщі?" - "Ні, на місці". – "Ну, - каже, - я завтра зранку подзвоню, нікуди не їдь". Я взагалі без думок: "Добре, окей". Зранку він мене розбудив десь о пів на восьму: "Вставай, війна!" Я спросоння: "Ти що, придурок? Яка війна? (сміється.) Я сплю, відчепися від мене". Але ж ми і раніше так приколювалися один з одним - будиш людину і кажеш: "Війна в державі, підйом!" А тут він мені серйозно. Каже: "Увімкни телевізор". Вмикаю телевізор, потім бачу пропущені дзвінки від батьків. Починаю розбиратися – дійсно… Починаю дзвонити, з’ясовувати, де батьки – вони були в підвалі. На той час моя рідна сестра якраз чекала дитину…

- Як далеко вони живуть від кордону?

- За 12 кілометрів. Починаю думати, як би їх звідти забрати, хоча батьки кажуть: "Ми лишимося". Сестру забрати… Через те, що я маю третю групу інвалідності, мене призвали служити до військкомату. Я стягнув там до вечора 24 числа, десь години до шостої, на більше терпіння не вистачило. Підійшов до воєнкома і кажу: "Мені треба йти у бойову бригаду. Крайня моя посада – командир батальйону, я маю досвід воювати. Я не буду тут папірці перекладати і думати, як когось призивати?" Мене поставили помічником комплектування офіцерами. Моя задача була брати офіцерів, які призивалися, відвозити їх у 24-ту бригаду, щоб там їх ставили на посади. А я ж там служив, всіх знаю. Прийшов до кадровика: "Для мене є посада?" Він каже, що є. Було всього дві майорські посади: замкомбата або старшого оперативного чергового. А бригада ж на той момент була у Попасній. Я підійшов до заступника командира бригади: "Забирайте мене в бригаду, бо я не можу у військкоматі". Так я став оперативним черговим, мене поставили організувати оборону, охорону ППД в Яворові. Поки я то все організовував, подзвонив один мій знайомий і сказав, що формується окремий стрілецький батальйон і терміново потрібен комбат. Я погодився.

Сформував батальйон у Львові, і потім в один момент прийшов наказ на виїзд. Отримав розпорядження, куди прибути. Це була Полтавська область. Мене викликали на доповідь в Суми. Ми мали заходити в населений пункт Козача Лопань поблизу Харкова і ще у два села. А батальйон у мене стрілецький, ні броні, нічого. Я приїхав на жовтих автобусах "Школярик" з автоматами і кулеметом "Максим". А в Козачій Лопані є противник, і мені ще треба штурманути те село. В батальйоні бойовий досвід мали чоловік, напевне, 20, включаючи мене, мого зама, якого я привів, командир взводу розвідки, пару розвідників і було ще пару людей у піхоті, які брали участь в АТО-ООС. А всі решта були люди з цивільного життя. Кажу: "Якщо я зараз поїду на жовтих автобусах з цими людьми штурмувати з кулеметами "Максим", то я з Козачої Лопані повернуся сам – батальйон там просто ляже".

Почали думати, що зі мною робити. Поки приймалося рішення, зайшла мова про Сумську область, і випадково вистрілило те, що я сам з Сумської області. Мене питають: "Звідки ти?" - "З Білопілля". - "Тоді робимо так…" У Білопіллі стояв один з батальйонів Президентської бригади. Мені кажуть: "Ти там все знаєш, всіх знаєш, знаєш місцевість. Так буде правильно: ти їдеш і займаєш оборону там. Поміняєш батальйон Президентської бригади, а він поїде під Харків". Так я потрапив додому. Так вийшло, що КСП батальйону розташовувалося на відстані до кілометра до будинку батьків - будинку, де я виріс.

- Сестра виїхала звідти?

- На той час – так.

- А батьки залишалися?

- Батьки залишалися. А сестра була вже біля моєї дружини, на Львівщині.

- А зять?

- Він призвався до мене в підрозділ, в оцей стрілецький батальйон.

- Він загинув на Сумщині?

- Так, під час артилерійського обстрілу. Там у нас не було стрілецьких контактів. По нас працювали з російської території, з Тьоткиного. На околиці селища була ферма, ангари, і вони там ховали артилерію. А на спиртзаводі жили управління й особовий склад, мобілізовані їхніх збройних сил. Плюс там була прикордонна застава. Це були три основні об’єкти, звідки ішли артилерійські обстріли.

"МИ ПОВИННІ ЗРОБИТИ ТАК, ЩОБ СОЛДАТ ПРОТИВНИКА НЕ ДІЙШОВ ДО НАШОГО ПІХОТИНЦЯ"

- Як довго ти був на Сумщині? І як вмовив батьків виїхати? По факту зараз твоя родина – переселенці.

- Так. Батьків мені допомогла переконати сестра. Після першого перетину кордону підрозділами РДК почало дуже сильно страждати прикордоння. Мені у двір, коли вдома були батьки і сестра, прямо в двір прилетів снаряд. Після цього мої батьки також потрапляли під обстріли. Мама працювала в лікарні в лабораторії, а тато в лікарні в котельні. По лікарні прилітало не раз. Коли вже стало по місту багато прилітати, я почав порушувати тему, що треба переїжджати. Довгий час гудів-гудів на цю тему, але потім сестра умовила.

Командир 68-ї бригади Сергій Третяк

- Коли ти побачив, що тепер війна зовсім інша?

- Коли батальйон поміняли в Сумській області, ми приїхали на полігон. Підрозділ розформували… Тоді формувався 10-й армійський корпус. Мій батальйон увійшов у склад 116-ї механізованої бригади. За планом я мав стати заступником командира бригади. Але відбулися деякі зміни і мене призначили заступником командира 10-ї гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". І ось в цей момент, коли я приїхав у бригаду, зрозумів, що війна – інша. Тоді бригада вела дуже важки бої з "вагнерами". Це якраз був той період, коли втрачався Соледар. Тут працювало все по класиці піхоти: артилерія, танки, авіація. Півтора року я прослужив у 10-й бригаді. У ній вже побачив, що таке стріми, скиди… Коли я ще був комбатом, "мавіки" літали, але не було онлайн- трансляцій. Тоді пілот коригував артилерію по радіостанції. А в 10-й вже були стріми, працювали скиди, з часом з’явилися ФПВ. Пішов розвиток, який не зупиняється досі.

Відверто кажучи, я не дуже хотів йти з 10-ї бригади. Там сильний колектив, все налаштовано. Що таке побути командиром бригади, я добре знав, бо Роман Анатолійович Дармограй був поранений, довгий час лікувався, і весь час, поки його не було, я виконував обов’язки командира. Коли його викликали десь у відрядження, також залишався за нього. Так що ніби досвід командира бригади вже мав. Але великого бажання очолити якусь бригаду - не було.

68-ма бригада – не перша, яку мені пропонували. Але я придумував варіанти, як відмовитися, як не стати командиром бригади. Та потім в один момент мені просто подзвонили і сказали: "Є дві бригади – або 68-ма, яка вже воює, або ти формуєш 155-ту. У тебе вибору немає, по-любому будеш командиром бригади". Я сказав: "Піду в ту, яка воює".

- І опинився на дуже гарячому напрямку.

- Це напрямок головного удару збройних сил російської федерації.

- Вони хочуть забрати всю Донецьку область?

- Так вони заявляють. Я сюди прийшов, коли Авдіївка була вже втрачена. За період, скільки я тут, не пам’ятаю, щоб у нас був штиль. Жодного дня не було без штурмів. По п’ять-шість штурмів на добу, менше не буває. Так, вони тиснуть. Та ми бачимо, як перед нами міняється противник. Місяць тому мене штурмували 15-та і 30-та бригади. Вони закінчилися – зараз штурмує 35-та, включаючи ще окремі полки, які йдуть за ними, аби закріплятися, але основний кістяк зараз – 35-та бригада і 201-ша воєнна база, які штурмують конкретно в смузі моєї бригади. Так само відбувається у моїх сусідів справа і зліва. Ми стоїмо - ті самі підрозділи, а противник закінчується. 30-та бригада мінялася при мені вже два рази. Тобто, вона стиралася, виходила, поповнювалася, відновлювалася – і приїжджала ще раз нас штурмувати.

- Розкажи про своїх людей. Чи вистачає кадрових офіцерів? Як воюють колишні цивільні?

- Дуже важливо, щоб батальйоном і ротою керував той, хто має досвід і був командиром взводу і командиром роти, людина, яка була солдатом. Такий командир має бути грамотним, розуміти тактику і що для чого робиться, щоб він міг все пояснити людям. Солдата не можна просто посадити в машину, вивезти в посадку, вигрузити і лишити.

- Почекай, кажуть, що так робиться…

- Я більш ніж впевнений, що є підрозділи, де так робиться. Просто це треба виявляти і викорінювати. Людина має знати, куди вона їде, з якою задачею, хто противник і хто у неї сусіди справа-зліва, хто її підтримує.

Коли кажуть: нас не підтримували, нам не допомагали, нас кинули… Для мене це неприпустимо. Всім, хто мене оточує, хто керує підрозділами у нас у бригаді, вбиваю у голову одну дуже важливу інформацію: ми повинні зробити так, щоб солдат противника не дійшов до нашого піхотинця. Ми маємо його вбити завчасно. Це не завжди виходить, зрозуміло, але ми маємо все зробити максимально… От вчора у нас за день було 16 чи 17 штурмових дій, а стрілецький бій - тільки один. 15 з цих штурмів ми відбили, коли противник не підійшов до нашої піхоти. До цього треба прагнути. Але ми до того ще не дійшли. Коли противник буде вмирати за кілометр від моєї піхоти і далі не зможе підходити, я буду радий. Але поки що так не завжди виходить.

Треба все робити, щоб солдат безпосередньо не вступав у стрілецький бій. Для цього є тільки один варіант – роботизація всіх процесів. Мінування, дрони, артилерія – то все має працювати завчасно, а для того треба і виявити противника завчасно. Якщо ти його виявив на далекій відстані, завдається вогневе ураження, починає працювати артилерія, крупнокаліберні кулемети. Противник зупиняється, залягає, починає ховатися – за дерева, ще десь. В цей момент прилітають скиди, ФПВ – і починають розбирати противника, який зупинений. Так зараз відбувається війна в ідеалі.

- Скажи, що найважче для тебе як для командира?

- Втрати. І найгірше – коли ти розумієш, що не можеш забрати тіла. Ти знаєш, де загинув боєць, але дістатися до нього неможливо. Тобі дзвонять, питають: "Чому ви не забрали?.." А я розумію: щоб забрати одне тіло, я можу покласти ще трьох бійців. І от як ухвалити рішення – зможуть вони витягнути і забрати без втрат загиблого чи не зможуть? Це дуже складна грань, вона дуже тонка.

Командир 68-ї бригади Сергій Третяк

- Коли ми переможемо, ти залишишся в армії? Чи знову звільнишся і намагатимешся займатися бізнесом? Чи все-таки вже зявилися амбіції стати генералом?

- Ні, я не думаю, що стану генералом. Чомусь так не думаю.

- Ти не думав і що будеш комбригом…

- Один із варіантів, який я б розглядав, - навчання молодих офіцерів. Це один з варіантів, що б я робив, залишившись в Збройних силах України. Я би хотів виховувати молодих офіцерів новими методами, нарешті забувши все радянське. Я страшно не люблю у військових навчальних закладах показуху. А її досі от прямо страшно багато. Вона не потрібна. Ходити красивими і в цей же момент безтолковими не потрібно. Виховувати безхребетних не потрібно. Треба готувати людей до того, що потрібно приймати важкі рішення, але від них залежить майбутнє країни… От станом на зараз у військо приходять молоді лейтенанти – їхній середній вік 21 рік. А середній вік солдатів у взводі – десь за сорок… Якщо ти морально не стійкий, слабенький характером, вони тебе зламають і будуть тобою керувати. Я би не хотів, щоб виховували таких офіцерів.

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ