Ветеран Сергій Величанський: "Урядова Стратегія ветеранської політики - це те ж саме, що мільярд дерев"
Ми познайомилися телефоном влітку 2022 року, коли він воював на Харківщині у складі 130-го батальйону ТрО. Тоді говорили про те, що відбувається на фронті, про звільнення Київщини та життя до повномасштабної війни.
Сьогодні опікується питаннями ветеранів. Він також є одним із них, адже звільнений із лав ЗСУ за станом здоров’я. Тож ми змогли зустрітися особисто, щоб розказати вам, що відбувається з військовим після набуття статусу ветерана.
- Розкажи, як відбувалося твоє звільнення зі служби?
- У мене ще з літа склалася така ситуація: я два тижні у шпиталі, наступні два - на службі і так по колу. Проходив чимало обстежень, тому що маю достатньо серйозні проблеми зі щитовидною залозою, які є підставою для звільнення, адже ти за фізичним станом не витягуєш. Пройшов ВЛК, мене тримали у військовому госпіталі шість тижнів, щоб точно оцінити мій стан та призначити правильну дозу ліків, які я повинен приймати щоденно. Потім отримав висновок, що непридатний до служби, маю бути звільнений зі зняттям з обліку. Це було в жовтні. У листопаді та грудні все ще затягувалося, хоча за наказом вказано, що за таких обставин звільняють негайно. А насправді вийшло за два місяці.
- Чому так?
- Не знаю. Ти ж в армії на ці речі не можеш впливати. Візьмемо просту ситуацію, чому ти інколи відчуваєш себе безпорадним. Я тоді пройшов комісію ВЛК і певний час чекав на рішення. Потім сам вже поїхав до госпіталю, а мені кажуть: "Ми десять днів тому відіслали рішення до вашої військової частини". Я забираю оригінали і їду до частини. А там мені: "Ми не отримували!". І от хто винний – секретарка ВЛК чи стройова, що тут десь про@бали?! Є підозра, що стройова, бо така ситуація - це часте явище через невміння правильно організувати роботу. Тут тепле місце, тож нерідко сюди беруть людей, які не вміють нормально організовувати процес діловодства, тому не можуть систематизуватися. Виходить, я в очікуванні втратив десять днів. Добре. Пишу рапорт на комбата, підписую у інших і дізнаюся, що аж за тиждень документ відправили на Командувача Сухопутних військ. Очікую далі. Тільки 23 грудня я отримав наказ про звільнення і припис, що протягом двох днів маю з’явитися в ТЦК. І тут важливий момент: виявляється, у нас немає "дорожньої карти" для людини, яка переходить із військової служби в статус ветерана....
- Яку мала б зробити держава.
- Звісно! Ось дивись, 24 грудня я приїжджаю до ТЦК з таким гарним настроєм. Так, мене приймають без черги. І тут мене запитують, чи приніс я фотокартки? Відповідь можна вгадати з першого разу (посміхається. – О.М.).
- Ні.
- (сміється. – О.М.) Ну, сфотографуй мене на місці на телефон! Але ж ні. От у "дорожній карті" мало б бути вказано, що у стройовій можна отримати буклет на кшталт: "Привіт, друже! Ми тебе супроводимо від початку до завершення. Твоя наступна "станція" – ТЦК. Не забудь зробити фотокартки і такий-то перелік документів", і далі покроковий "маршрут". Але такого немає! Мені на місці підказали, де неподалік можна сфотографуватися. Я зробив фото, приніс. Мене оформили. Все! Питаю, може ще щось? Я ж маю знати, як далі. Мені відповідають: "Все!" Ніяких документів мені не дали й по сьогодні. Може, були свята, але ж сьогодні вже – 14 січня (посміхається. – О.М.). Правда, у "Резерві+" статус оновився. Але от я виходжу з ТЦК, а далі як? Що робити? Відновлення, лікування, реабілітація…
- Тобто це тепер твої проблеми, правильно?
- Так, я маю сам організувати цей процес. Можливо, я знайду державну програму. Але чому мені одразу не надати інформацію? Той же буклет із текстом: "Вітаємо у новому статусі! Міністерство у справах ветеранів на тебе чекало. Ти можеш звернутися сюди чи сюди". Якось так же має бути!
- Слухай, на сайті Міністерства є номер телефону Єдиної ветеранської лінії.
- А відчуття?! Я не хочу почуватися прохачем, розумієш?! Чому система побудована так, що я маю когось просити, розповідати, який я герой чи не герой?! Щоразу, як я так роблю, все менше хочу про це говорити. Бо я багато розказую людям, які мене вперше бачать. Мені все менше це цікаво. Звісно, можна розглядати ситуацію з точки зору, що це твоя відповідальність, тож шукай і дзвони. А чому так?! Я зареєструвався в ТЦК, як ветеран, і у Міністерстві отримують повідомлення – плюс один. То напишіть, подзвоніть, запросіть, поясніть. У вас же маса інформації про нас! Ми ж зареєстровані, де завгодно. Думаю, навіть у москві вже бачили наші дані з реєстрів. Тому я і кажу, що повинен бути якийсь буклет із переліком, де на мене чекають, куди можна звернутися по консультацію та навіть нагадування: "Не забудь відвідати свого сімейного лікаря". У нього, до речі, теж мають бути пропозиції для нас. Наприклад, поїхати на тиждень на Закарпаття чи за кордон. Отакою мала б бути турбота про ветерана. Я до сімейного лікаря планую потрапити найближчим часом. Але я говорю про відчуття, коли ти не хочеш бути нав’язливим. У ветерана є гідність. Він не ходитиме із простягнутою рукою. З одного боку, звичайно, людина несе відповідальність за своє життя. Але, чекайте, у нас є ціла структура, яка освоює чималі кошти! Саме вона повинна полегшити цей шлях, щоб я турбувався не про те, де що шукати, а як далі жити. Хтось скаже: "Та він забагато хоче!" Я відповім, що хлопці на фронті вважають, що вони мають права. А коли ти повертаєшся і тебе ставлять в стрій цивілів, то як?! Якби не було такого органу влади, як Міністерство у справах ветеранів, о’кей. Але, вибачте, у вас скільки красивих конференцій на ці теми проходять!
- А уряд за дорученням президента взагалі вже схвалив цілу Стратегію ветеранської політики до 2030 року (Сергій всміхається. - О.М.). Я бачу твою реакцію, але все одно спитаю, чи є у тебе надія на це все?
- Це те ж саме, що мільярд дерев. Мені здається, чим більше таких замахів і гасел, тим менше робиться. Для об’єктивності скажу, що двоє моїх побратимів-ветеранів взяли гранти та відновили свій бізнес. Тому зрада не тотальна, але це точкові випадки. Повторюся: я обурююся через відсутність "дорожньої карти". Коли ти виходиш за паркан ТЦК, що далі?! Якщо я за три роки навчився військової справи, то тут я тепер хто? Добре, що у мене є свої проєкти…
- Але ж не у всіх так! Крім того, ветерани часто мають важкі поранення, дехто залишився без двох кінцівок…
- Уяви собі, такий приїжджає в ТЦК і йому говорять, що треба фотокартки, то маєш зробити в ательє, а він – на візку! Підозрюю, що так воно і відбувається. Чому ж не робити профілактику кризи?! Так само і з Міністерством. Чому я маю щось вишукувати із відчуттям, що мене кинули?! Люди ж різні. Багато хто в такій ситуації займе позицію ображеного, і матиме на це право, адже про таких повинні трішки потурбуватися.
- Чому у держави таке ставлення?
- Не виключаю, що для них це просто робота. А ветерани там є? Згадай випадок, коли ветеран пішов звідти зі скандалом (колишній військовослужбовець Євген Шибалов звільнився з Мінвету через приниження з боку керівництва. – О.М.). Як так?! Виходить, Міністерство є настільки токсичною структурою, що саме ветеран там не приживається?! Друзі, то у вас там треба проводити чистку!
Ще одна проблема – із державними зарплатнями. Навіть якби хтось після звільнення зі служби і хотів іти на держслужбу, то як?
- Тобі ж пропонували роботу із зарплатою вісім тисяч гривень на місяць, так?
- Так, режисером до Будинку культури. Дивись, є проєкти працевлаштування ветеранів у різних організаціях, як-то Veteran Hub та Lobby X, але це приватні ініціативи. Круті, якісні, але ж не державні. Тож у мене дуже багато питань до Мінвету, дуже багато… Ви не знаєте, як правильно діяти, які потреби? Зробіть раду ветеранів, які вас просто консультуватимуть, підказуватимуть та направлятимуть. Хто, як не ветеран, зрозуміє ці проблеми та потреби?! Якщо написати його портрет, то який він? Це втомлена, розчарована у всіх державних інстанціях, владі та соціумі людина. Він стільки всього пройшов. Він ображений, що їх довго не міняли. Часто це було через погане керування підрозділами. Навіть просто на рівні психологічних потреб. Бійців часто підозрюють, що вони відмовники. Тож людину, яка тривалий час на війні, не виводять не тому, що немає, ким замінити, а через те, що не бачать в тому потреби. Типу: "Що це за видумки про "натівські" стандарти, що в зоні бойових дій військовий має перебувати не більше трьох місяців? Що це за фігня?!". Цим пафосом зневажають та знецінюють роботу психологів. Я говорю про полковників зі штабів, які часто приїжджають на перевірки. Вони мені в обличчя говорили: "Вы какую-то ерунду сейчас делаете. Я пять минут посмотрю ему в глаза и он вернется на позиции!"…
- Давай пояснимо читачам: до звільнення зі служби ти надавав психологічну підтримку військовослужбовцям...
- Служив у 72-му центрі морально-психологічної підтримки сил ТрО. Ми з тобою записували попереднє інтерв’ю у 2022 році, коли я у складі 130-го батальйону Тероборони воював на Харківщині та на Донбасі. А потім перейшов до цього центру займатися роботою внутрішніх комунікацій: вчити, як проводити аналіз післядії або впроваджувати "натівський" стандарт After Action Review – тобто як командири мають використовувати цей потужний інструмент для покращення боєздатності підрозділу та мінімізації потенційних втрат. Всі розуміють, що потрібно робити висновки. Але не всі знають, як правильно побудувати діалог, щоб дійти до них. Бо у своїй більшості ті радянські наради – це про нагородження винного та покарання безневинного. Або просто не розбиратися. А психологія говорить: якщо ти раз і вдруге звинуватив невинну людину, то втретє, навіть якщо вона права, замкнеться і не розказуватиме про те, як покращити ситуацію. Внутрішні комунікації у військах зазвичай тільки орієнтовані на завдання. А більш-менш теплі стосунки, якщо повезе, будуть всередині твого маленького підрозділу. Зараз у нас немає такої розкоші, як обирати командирів через тести, як це відбувається в бізнесі. Бо якщо ти – офіцер, то вже автоматично є командиром. І пофіг, що ти можеш бути соціопатом, садистом (на жаль, такого теж вистачає) або простим "совком". А якщо у поєднанні, і йдеться ще й про полковника, то для нього втрата батальйону за день буде інструментом для хизування – мовляв, я воював. Це ж радянська система так працювала: якщо воював, то скільки мав втрат? Вважалося: чим більше, тим краще ти навоював.
- Хоча має бути навпаки – чим більше ти вберіг життів, тим краще.
- А зараз більшість втрат через обстріли, FPV. Людина може жодного разу не сходити в атаку, але загинути в такій ситуації. Згадай, як інколи говорять: привезли "сонечок" із навчального центру, а за тиждень хтось із них загинув. А ми ж розуміємо, що з ним міг загинути і той, який на фронті три роки, і той, який десять. І це сталося просто тому, що їм прилетіло.
Так от, прослуживши у 72-му центрі, я помітив дуже цікавий момент. Дивись, наприкінці 2022-го - на початку 2023-го були створені центри морально-психологічної підтримки різних родів військ та сил. Паралельно в бригадах утворили групи контролю бойового стресу. Це для того, щоб за "натівськими" стандартами відзвітувати: дивіться, ми піклуємося про психологічний стан нашого особового складу. Я не можу багато розповісти про інші підрозділи. Скажу про 72-й центр, куди зібрали усіх бойових - тих, хто пройшов 2022-й рік, як стрільці, отримали первинні офіцерські звання і стали фахово займатися психологією, внутрішніми комунікаціями тощо. Вони були дуже вмотивовані. Така якісна команда. Проте керівництво не хотіло мислити системно. Тодішній командувач Сил ТрО Танцюра мав сказати: "Як класно, що у мене тепер є ланки МПЗ та морально-психологічної підтримки!" Це нова структура, яка має бути паралельною і підзвітною командувачу Сил Тероборони, і могла б стати дуже потужною. Але він вважав інакше. От тепер я тобі розкажу, яким реально може бути саботаж. Танцюра змусив нас виїхати лише на Бахмутський напрямок, хоч наш центр мав працювати з усіма силами ТрО по всій лінії оборони та по всій країні. Ми це зауважили. Також пропонували: давайте навчатимемо підрозділи, які готуються до виходу в зону бойових дій, бо в ЗБД неможливо навчати, можна тільки підтримувати. Треба ж працювати на випередження! Він: "Вы предлагаете х@рню! Едьте, куда сказал!" Ми поїхали. Дублювали роботу груп контролю бойового стресу, в яких, до речі, було дуже багато лівих та нефахових людей, що командувача не цікавило. От тобі й саботаж: дай завідомо тупі завдання і обламай людей, які мають правильне бачення. Зроби так, щоб структура, яка могла виконувати функцію хед-офісу і координувати та підсилювати одночасно десятки ГКБС, була змушена займатися точковим "гасінням пожеж". Ще одна ситуація: сказав нам, що ви маєте займатися підняттям морально-психологічного стану особового складу. Добре. Ми приїжджаємо в роту, спілкуємося, проводимо психоедукацію, все нормально. А хлопці говорять, що готові захищати країну, але у них немає необхідного забезпечення. Їм дали чотири міномета, три з яких не працює…
- Або підвезли браковані 120-ті міни, як це нещодавно було.
- От! Ще розповідають про неналагоджені зв’язки із суміжниками. Тобто озвучують купу додаткових речей. А ми ж наївні думаємо, що командувач хоче знати реальний стан речей. Пишемо доповідь. Копію віддаємо комбату, а оригінал – командувачу. Нам прилітає "виніс мізків" за те, що ми ліземо не у свої справи – забезпечення і таке інше. Мовляв, ви ж психологи, то цією роботою і займайтеся…
- Так це ж усе пов’язано. Яким буде моральний стан у військових, якщо немає, чим воювати?!
- Дякую! Навіть цивільна журналістка це розуміє. Ми ж намагалися показати, що із всієї структури МПС (це морально-психологічний стан) тільки 10-15 відсотків –психологія. Решта – внутрішній клімат, фаховість командирів, забезпечення тощо. Тобто прой@би в цих питаннях дуже впливають на морально-психологічний стан бійців. А нам командувач по руках: не лізьте не у свої справи! І так раз-два-три. Потім знімає з керівництва центру нашого командира, який був фаховим і проводив якісну роботу. Нам же сказали писати вже інші звіти – просто доповідати за схемою: "згідно-відповідно". Танцюра вимагав такі описи: "Була проведена зустріч. Бійці визнали свою неправоту і негайно повернулися на позиції". Серйозно?!
Знаєш, Танцюра змушував нас постійно з’являтися навіть на шикування (в зоні бойових дій!), коли він туди приїздив і навіть примусив нас з’їхатись жити в одне приміщення замість розосередження, але жодного разу не прийшов до нас, щоб поспілкуватися. Тобто до підрозділу, який підпорядкований безпосередньо йому! А через нас ішло дуже багато інформації. Люди розповідали багато всього. Десь ми могли допомогти, а десь – лише співчувати…
- Пригадай таку історію, яка тебе найбільше вразила.
- Коли ми минулого року приїхали під Куп’янськ до бійців, які за день до того вийшли з позицій, що були серед поля. Вони просили: дайте нам відійти на триста метрів, де рельєф зручніший для оборони. Тоді орки вже застосовували цілий підрозділ безпілотних авіаційних комплексів, тому нашим треба було ховатися. Але хлопцям відмовили, то були на позиціях, намальованих на карті керівництвом. Так от вони тільки-но прийшли, а їм: "Повертайтеся!". Отак без жодного аналізу, корегування підходу тощо. Схоже, що комбату просто треба було прозвітувати "нагору", що завдання виконали. А як повертатися?! Не можуть! Вже приїхала ВСП, адже їх назвали відмовниками. Серйозно?! Стільки часу ці добровольці захищали країну, а тут таке. Яка неповага! Я підходжу до коменданта й кажу: "Дайте нам максимум годину, щоб ми попрацювали і допомогли їм усвідомити досвід і зробити висновки, що треба, аби повернутися на позиції". Він: "Немає питань! Бо у нас вже розмова інша: ми або лякаємо, або забираємо". Ми до хлопців, а дехто з них навіть в сльозах. Один розказує, що вчора на позиції у нього був вибір: або рятувати рідного брата, який був важко поранений і, судячи з усього, його поранення було не сумісне з життям, або легкого "300-го" побратима. Брат пошепки сказав витягувати другого бійця. І от як йому після такого?! Ну реально! Відмовник, бл@ть?! Я сиджу з ним і розумію, в якому вони емоційному стані. Що значить зараз повернутися назад на ту позицію?! У них максимально притуплене сприйняття реальності! Це таке емоційне оніміння. Людині в такому стані все одно, що відбувається навколо. А тобі при цьому говорять: "Ніч поспали. Все, вперед!" Як так?!
- Що з тими хлопцями було потім?
- Не знаю. Але ми поспілкувалися. Я з ними провів After Action Review. Вийшло дуже круто. Ми допомогли їх емоційний хаос перетворити на структурний план дій та винесли десять пунктів, що треба зробити, щоб бути переможцем на тих позиціях. Тобто що реально потрібно, щоб не йти на неминучу смерть. У хлопців з’явився чіткий план. Коли після нас зайшли представники ВСП, ті вже говорили не емоційно, а чітко, конкретно і по суті, що треба. Сподіваюся, у них все вийшло.
А загалом це такі болісні речі, які ти постійно згадуєш. Як і цю зневагу Танцюри, для якого психологічна допомога бійцям була лише формальністю. Окрім того, що я тобі розказав, він придумав ще один дебілізм страшної сили – вимагав, щоб ми робили план на місяць наперед, які батальйони відвідуватимемо. Звичайно, ми планували зі стелі. Бо ти телефонуєш до керівництва бату й кажеш: "Ми до вас завтра їдемо". Відповідь: "Навіщо?" Далі такий діалог. Я: "Маємо наказ". Комбат: "Так у нас немає проблем. Нормально служимо, працюємо". "Але у нас план". "Добре, приїжджайте – вип’єте кави". І він правий! Ми там не потрібні. Але ж були такі, хто телефонував і просив допомогти, а ми ж не можемо до них, бо план! Командувачу цього пояснити було неможливо. Він ставився до нас, як до слуг – підвищував голос, матюкався, постійно гнобив і казав, що ми займаємося х@йнею. То про що взагалі говорити?! Це такий страшний "совок".
- Ти ж пішов з центру?
- Пішов. Вони змінили формулювання в назві з морально-психологічної підтримки на психологічну. Але ж як ти не совгай ліжка у борделі, проблема в іншому. От ще змінили структуру МПЗ на ППП – психологічна підтримка персоналу. Знаєш, як її на фронті називають? "Три пе – тріпери". Я ненавиджу цю формальність. Вони вже не знають, які слайди зробити, щоб здивувати "натівських" партнерів – мовляв, ми ось такі класні. Насправді ж не розуміються на реальній роботі. Користуються знаннями, які мали ще 10-15 років тому. Там в голові себе досі вважають замполітами. Є лінія партії і все! Але ж де замполіти, а де – психологія. Це взагалі не про то! Вони лише зображають бурхливу діяльність: їздять на конференції, розставляють у себе на поличках правильні книжки і пишуть на триста сторінок наукові роботи, які відображають ту концепцію "згідно-відповідно".
- Мені зараз згадалася відома фраза Леоніда Черновецького, яку він озвучив, будучи мером Києва: "Я і моя молода команда робимо щось важливе".
- Так це ж ментальність партократів! Отак створювати видимість роботи, взяти гарного smm-ка, щоб піаритися і виглядати дуже потужно. Коли я з ними зустрічався, розумів: вони себе відчувають дуже важливими і ставляться до решти зверхньо. Мені на той час був 51 рік. Ну і що з того, що я тільки-но став молодшим лейтенантом?! А зі мною говорили, як із молодим випускником університету. Тобто людину сприймають суто за званням. Ви серйозно?!
- Часто чую від військових, що в армії вистачає цієї "радянщини".
- Але є ж підрозділи, де її не існує. Я працював із штурмовиками ГУР – проводив навчання із прикладної психології лідерства. Був приємно вражений, що вони роблять аналізи бойових дій, детально це розбирають…
- Знаю, що і Третя штурмова так само працює.
- Так, вони взагалі тут на перших позиціях. Треба брати з них приклад, починаючи з того, як вони використовують британську методику TRiM, яка працює за принципом "рівний рівному". За її системного використання відпадає потреба у тому, щоб психолог витрачав час на визначення стану "клієнта". Для цього є навчені люди, які можуть не мати психологічної освіти, але володіють необхідними знаннями та вміннями. Це дуже правильно.
- Наостанок хочу попросити тебе розказати про твою Студію Improv 4.5.0, яку ти заснував, щоб продовжувати допомагати військовим та ветеранам.
- Improv 4.5.0 є частиною більш широкої філософії так званого #HOBBYWAY – створення хобіцентричних спільнот. Я вважаю, що одним із найголовніших інструментів по адаптації ветерана є допомога заново віднайти себе через його хобі, як-то рибалка, спорт, театр, шахи тощо. Це не для всіх, але для більшості точно. Такі речі можуть втримати ветерана від девіантного напрямку. Знаєш, соціалізація підлітків і ресоціалізація ветеранів дуже схожі. У них мета – щоб людина стала продуктивною частиною суспільства. У обох випадках ті ж складові, комплекси, тригери, невпевненість у собі, відчуття самотності й таке інше. Тому настільки важливі хобі та гуртки. Але вони мають відповідати віковій категорії та можливостям. Ветеран, як доросла дитина, теж любить у щось грати. Якщо прийти й подивитися, як вони у нас беруть участь в імпровізаціях, то це вражає! Уяви: брутальні штурмовики грають ролі, на ходу створюючи сюжети! Це весело й прикольно. Вони від цього кайфують. #HOBBYWAY – це моя філософія, яку я потихеньку хочу донести всім. Вона має свою стратегію. Спочатку проходить великий захід, де відбувається перший контакт. Далі – другий рівень, де визначаються – можуть тут бути стільки, скільки завгодно, поки не сформується запит на психолога, щоб опрацювати свої питання. Тут вони усвідомлюють: я накопичив стільки бруду, що мені треба його позбуватися. Я ж не можу після копирсання в двигуні машини повернутися в чисту постільну білизну до коханої…
- Треба помитися.
- Не просто помитися, а "відгризти" мастило. На третьому рівні переходять на тренування й навчання, а на четвертому стають відповідальними за певний напрямок роботи. #HOBBYWAY – така калька, яку можна накласти на будь-яке хобі, яке вже існує. Це така консультативна тема для тих, хто хоче щось створювати для ветеранів. Не просто волейбол раз на тиждень. Звичайно, на початку й це о’кей. Але потім воно перейде на банальне, що після тренування – пиво і все. Тому треба подумати, що може бути на другому, третьому рівні після волейболу, і як ви хочете допомогти цим людям рухатися вперед. Тобто #HOBBYWAY – звичайна стратегія, якою може користуватися будь-хто, хто хоче.
Improv 4.5.0 – рекреаційна терапія на основі прикладної імпровізації. Це студія, яка допомагає ветеранам відновитися, ресоціалізуватися, підтримувати один одного та тренує багато цікавих крутих навичок. Імпровізація – це про гнучкість, адаптивність, комунікації, вміння бути тут в моменті та слухати й чути, про бачення можливостей посеред перешкод, взяття відповідальності за ситуацію на себе. Тобто це про розвиток особистості та світоглядну трансформацію. Цей проєкт ми поки робимо точково. Бо я ж тільки звільнився й шукаю варіанти, де його повноцінно втілювати. Хочу зробити достатню велику студію в Києві, щоб близько ста ветеранів могли ходити на різні заняття, робити вистави для своїх родин. Зауважу, що в нас не стоїть акцент на акторстві. Різниця між акторськими курсами та нашим імпровізаційним заняттям полягає в тому, що імпровізація вчить не грати, а жити. Усі навички, які ветерани тут засвоюють, працюють в житті. У цьому й фішка.
Також Improv 4.5.0 використовую для діючих військових. Я тобі розказував, що тренував ГУРівців. Робив це таким чином, щоб імпровізація була на рівні навичок, а не лише знань. Тобто на підсвідомості, у першій реакції. Я радий, що такі підрозділи є. Вони вмотивовані, з ними проводять відповідну роботу, але я зміг дати додаткову інформацію та навички. Ми з ними імпровізували, обговорювали, аналізували. Це було реально круто!
Розумієш, навчитися протокольно, як правильно спілкуватися чи вирішувати конфлікти, можна будь-коли й через Інтернет. А вмінню адекватно оцінити ситуацію та відповідно реагувати – ні. Я завжди наводжу приклад: всі професійні знання, як булави для жонглювання, а імпровізація – це навички та вміння жонглювати. Тому я продовжую втілювати свою мрію по роботі студії. Спілкуюся, налагоджую зв’язки, зустрічаюся з представниками бізнесу, де вже є ветерани, яким потрібна допомога. Я відкритий до діалогу.
- Але, повертаючись до початку нашої розмови, певне, такими питаннями, про які ти зараз говорив, має опікуватися держава?
- Я не знаю, з якого боку і як до них підійти. Справді, було б правильно, якби прочитавши це інтерв’ю, Міністерство у справах ветеранів розказало мені, до кого звернутися, надало приміщення чи запропонувало мені грант. Я на це сподіваюся. Якщо ж ні, то все одно самостійно із ветеранами створимо цю спільноту для своїх! Тож, користуючись нагодою, хочу запросити їх та зацікавлені організації доєднуватися до нас через форми, які є на нашому сайті https://improv450.com.ua.
Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"
Фото надані Сергієм Величанським